Лютеція

– Альбомом? Яким альбомом? – витрiщила вона своi чудовi оченята так, мовби я згадав не про альбом, а про дресированого гiпопотама.

– Мальованим.

– Пхи… Якi ми гоноровi! – Вона крутнулася на пiдборах i зникла, а за хвилю вернулася й без слiв провела мене до вiтальнi.

Панi Алiна виплила до покою, мов королева, у розкiшному бiлому халатi з золотим тисненням. Вона практично не змiнилася, була така сама вертка й балакуча. Я поцiкавився, як процвiтае ii Школа.

– Ох, Юрцю, ще тягну, хоч менi вже то трохи тяжко.

А кинути не можу, бо такi люди в то всьо закрученi, що можуть бути клопоти. А ви як? Далi шукаете роботу?

– Та нi. Уже знайшов. Помагаю писати генераловi мемуари.

– І то все? А куди зникли вашi письменницькi амбiцii?

– Лишилися при менi. Пишу в шухляду.

– І знову все зашифровуете в метафори та асоцiяцii? Я iнколи думаю, що така лiтература колись буде мати навiть бiльшу цiннiсть, нiж та, що буде писатися в лоб. Хоча мiй досвiд пiдказуе, що для тирана поет, який оминае полiтичнi теми, рiвно ж небезпечний, як i той, хто вiдверто кличе до бою.

Е, та не буду вам голову морочити. З чим прийшли? Бо не вiрю, що просто так, аби лише провiдати стару схоровану бабцю.

І тодi я показав iй альбоми з фотографiями, якi прихопив iз собою. Панi Алiна уважно iх розглянула, i я навiть не здивувався, коли вона сказала, що багатьох осiб з цiеi колекцii знала особисто й дуже близько.

– Я вам скажу, що то за родина – то родина графа Дунiна-Борковського. У тому роду були украiнцi й поляки, були там запорiзькi козаки, був полководець короля Карла П’ятого, був навiть один, як казали про нього, упир, були письменники i колекцiонери мистецьких рiчей, i був добрий мiй знайомий, львiвський воевода Петро Дунiн-Борковський.

Петрусь… – Вона мрiйливо закотила очi, потiм додала: – Усi вони повиiжджали, а я, бiдна, не маю з ким згадати старi часи.

– Геть усi виiхали? – перепитав я. – Бо, власне, я хотiв це з’ясувати.

– А де ви цi альбоми взяли? – Я пояснив. – А-а, в Брюховичах? О, та то якраз вiлла пана графа.

А той генерал, скурвий син, ii загарбав. І кажете, що там ще повно старих рiчей? А-а то злодiйня францувата! Знаете, що я вам скажу… е одна поважна панi, яка нiкуди не виiхала. Вона ще жие. Я, правда, з нею погнiвалася… точнiше, вона зi мною… i, як завше то бувае – через хлопа. Уже не згадаю, хто в кого вiдбив… вона в мене чи я в неi. Вона е на цих свiтлинах. О, прошу дуже.

І вона показала вродливу дiвчину в спортовому теплому костюмi на лижах.