Цензор снів

Або коли кава з молоком не мае достеменно такоi барви, якоi собi бажае педант, вiн поти буде завертати ii, поки не погодиться, що «дiстав свое». Педантовi тяжко догодити, бо коли нарештi барва кави така, як треба, з’ясовуеться, що кава «загаряча» або «застудена».

Одне слово, я терпiв ту компанiю разом з кельнерами й добряче захмелiв без вечерi, коли прилетiла розчухрана й червона на писку Лiдка.

– Стефцю! Стефуню! Фуню! – белькотiла вона i вся при цьому тряслася, як у лихоманцi. – Ходи зi мною… ходи… Фуню, я не можу говорити.

– Вона простягала до мене руки, заливаючись слiзьми. – Хо… ходiмо… – Врештi витягнула мене на вулицю i видушила: – Фуню… я вбила Джоджика…

Я не вiдразу мiг второпати, хто такий Джоджик. Може, пес, а може, коцур.

– Фуню… ти мене любиш? Скажи, що любиш! Я його вбила тесаком. Тим, що розрубують м’ясо.

Я здригнувся, уявивши собi цю кулiнарну сцену.

– Боже мiй, – торохтiла вона, – Фуню… я його закатрупила… вiн тепер лежить пляцком i не дихае…

Вона молола й молола, тягнучи мене за собою, а я згадував, про якого вона Джоджика теркоче.

Джоджик! Джоджик? Джоджик! А-а-а, Джоджик! Так би й, курва, сказала. Джоджик! Їi чоловiк. Вiн називався iнакше, але вона його так собi iнтимно кликала. І якби одного разу не вибовтала цю пiкантну сiмейну таемницю, я б так i не здогадався про кого мова. Джоджик!

– Лiдко! – струснув я нею, до останньоi хвилi все ще надiючись, що вона талапнула тесаком кота. – Ти вбила чоловiка?!

– Я вже пiвгодини намагаюся тобi якраз це втовкмачити.

– Нащо ти його вбила? – бовкнув я найдурнiше питання, яке тiльки могло вигулькнути в такiй ситуацii. Бо люди отако серед ночi просто не здатнi на розумнi питання. Вона не вiдповiла, а потягнула мене за собою.

– То вiн справдi мертвий? – не мiг заспокоiтися я.

– Мертвiш не бувае. Ти мене любиш?

– Люблю. А ти пробувала пульс?

– Здурiв? Я навiть боюся туди зайти. Вiн лежить на кухнi.

І я йду за нею, навiть гаразд не усвiдомлюючи, навiщо, бо що мене мае обходити ii чоловiк та й вона сама, про любов до якоi я можу говорити скiльки завгодно, але не вiдчувати ii анi краплини.

Вона вбила чоловiка, а я чомусь маю щось тут полагоджувати, але чим я можу допомогти – розчленити труп i по частинах винести з хати? Цього вона хоче?

– Що ти там бурмочеш? – спитала вона, вочевидь, вловивши якiсь звуки моiх роздумувань, але я буркнув «нiчого», бо ми пiдходили до ii хати на Личаковi.