Апостол черні. Книга 2

Чей же вiн iще потрапить перескочити по-давньому парохiяльний паркан i дiстатися туди, де, як собi уявляв, сидить на бiлiй лавцi, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до срiблистого ставу, в яснiй одежi, мов свiтляна з’ява, – вона сама.

Його серце затовклося i його охопила несмiливiсть. Якби так?

Перескочив паркан i опинився перед лiсом. Постояв хвилину, вiддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.

Що вона погадае, коли вiн опиниться перед нею? Чи застане ii? Ще подумае про кров Альбiнських – що Цезаревич не вгамував себе i подався покiрно за нею…

Наближаючись до знаного мiсця, кликнув стриманим голосом ii iмення.

Заходить ззаду, щоб захопити ii за плечима на лавцi, але не перелякати. Нiхто не обiзвався. Вiн приступае ще кiлька крокiв ближче, i в серцю щось тьохнуло.

Вона – тут!

Сидить в яснiй своiй одежi, похилена. Нi, вона не сама! На землi недалеко ii нiг, з правоi сторони лежить хтось. Вiн пiзнае бабуню Орелецьку. Видно, спить, а внучка коло неi на лавцi стереже ii.

– Панно Ево! – кликнув пiвголосом i похилився над поруччям лавки. – Ви тут? Слава Богу!

Вона прокинулась, перелякана, якби перед нею виринув несподiвано грабiжник.

– Пане Юлiяне! Як же ви мене перелякали! Боже мiй, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Нi, я ждала, я вiдчувала, що як нiхто iнший, то ви прийдете.

Вона встала, вхопила його рам’я через поруччя i попросила сiсти на лавку.

– Сiдайте, – говорила шепотом i повним щастя голосом.

Вона постановила собi цiлу нiч так пересидiти i не ввiйти скорiше в хату, аж…

– Аж, панно Ево?

– Аж бабуня не переспиться. Їi нiхто не смiе такою бачити. Та як ви дiсталися сюди? Ішли селом?

Вiн усмiхнувся.

– Така велика рiч – дiстатися над став? Перескочив паркан i…

– Господи! Як олень.

– Нi, як звичайний гiмнастик або вояк. Лише про одно я не думав.

– Про що?

І вiн оповiдав, що уявляв собi, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своею вiдсутнiстю за те, що вiдмовив iй дозволу на виiзд за кордон.

Якби був не застав ii тут, був би без надуми завернув i пiшов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребi навiть дверi i привiв iз собою «дезертира» перед батька, а сам вернувся до Заркiв.

Обое розсмiялися. Так смiються дiти, коли iм вдасться когось здурити.

– А тепер до хати, панно Ево.

Нi. Тепер вона не хоче. Нехай вiн сiдае.

– Нi, ви сидiть, – вiдповiв.