Апостол черні. Книга 2

Ти надiлила мене найкращим багатством твоеi iстоти, дала божественнiсть своеi душi!

– Слава Богу, що й ти щасливий, – шепнула йому в ухо.

– Ево!

– Ходiм далi, голубе. Я знаю недалеко звiдси одно мiсце мiж дубами, де в яснi мiсячнi ночi творяться чудеса. Там виблискуе з землi джерельце, звiдки опiвночi п’ють русалки воду, куди заходять серни, а весною, як все п’янiе вiд ii чару, соловейки тьохкають на ввесь лiс.

Вiн не вiдповiв, тiльки притиснув мовчки ii руку до уст.

– Туди ми пiдемо, – шептала, – ненадовго Юлiяне, бо, кажуть, щастя перебувае коло людей лише хвилинами, як рiдкий гiсть.

Там, Юлiяне, пiдождемо мiсяця, як вийде на небо, i поговоримо про нашу будучнiсть.

– І ти зложиш менi там присягу вiрности, як в давнiх легендах, Ево, як у казцi…

– У казцi, де до якогось часу все спить i опiсля одна хвилина будить все. Раз у життi нехай i нам буде, як у казцi, Юлiяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що iх покасувала наука… Будемо самi собою.

Нi для кого, лише для себе.

Вiн нiмо притакнув головою.

* * *

Почали йти. З лiвоi i правоi сторони дуби. Мiж ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юлiян.

– Станьмо, Ево, – попросив. – Тут справдi, як у казцi. Я тебе поколишу легонько, заспiваю впiвголос, щоб бабуню не збудити i щоб лише ти одна чула.

Вона похитала збиточно головою.

– Не хочеш?

– Нi, бабуня почуе.

– Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це вiдчуваю, цю нiч без сну проведу, не ляжу.

Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспiваю. Я вас заворожу, а вiдтак вернемось усi.

– Боюся тут бабунi.

– Боiшся втратити ii ласку? – дразнив Юлiян, схиляючись до неi, i обняв ii нiжно правою рукою за плечi. – Не бiйся. Тоi ласки ти не втратиш. Вона лише тебе одну любить, i я попрохаю вибачення в неi. А гойданка, бач, яка приманчива.

Вона вiдступила нараз вiд нього, сiла на гойданку i, вхопившися руками шнурiв по обох боках, сказала усмiхаючись:

– А тепер пiсню, Юлiяне…

Були зверненi обличчям до глибини лiсу.

Вiн сам вiдповiв:

– «Вiльшаний цар», Ево.

– О, так, Юлiяне, я його так дуже люблю, i слова, i музику Шуберта.

Сказавши це, почала сама пiвголосом спiвати.

Вiн почав ii звiльна колихати, долучуючи свiй гарний баритон стиха до ii голосу…

Спiвали, переспiвуючи кiлька разiв останнi строфи, забувши на якийсь час про все довкола.