Царівна

– І чому ти, властиво, смiешся, моя кохана? – спитав вуйко в заостренiм тонi (дивна рiч!), а тим часом тiтка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою.

– Я так, вуйку, бо вiн такий смiшний в своiй претензiональностi! Самi знаете, що вiн всiх розумiв не поiв, а проте такий вимагаючий! Але я, властиво, не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як смiшно! – Із тими словами промайнув мiй погляд по тiтцi.

– Що це знову за поетична заява? – спитала вона з зимним, iнквiзиторським поглядом. – Тепер дiвчинi годi вибирати, ждати на самих докторiв i професорiв.

Нехай Богу дякуе, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хлiба.

Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу.

– Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? – говорила тiтка з притиском дальше. – Ти за нього не пiшла би. Ну, на щастя, в такiм випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, – шкода тiльки, що iх уже нема.

Врештi я й справдi не знаю, що тобi дае причину грати роль якоiсь гордоi. Ти, мабуть, щоденноi боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумiеш, думаеш, що все, що е, так само собою приходить?

– Я, тiтко? Я?! – вирвалось менi майже окликом з уст.

– Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш мати все охорону й родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати за рукою такого «дурака»!

– Нiколи, нiколи! – вiдповiдала я зворушено.

– Ха-ха-ха! Нiколи! І для чого нiколи, коли вiльно спитати? Мабуть, тобi його становисько запiдле?

– Становисько нi, але вiн сам як чоловiк не мае для мене нiчого симпатичного. Вiн не мае анi крихiтки, наприклад, тонкостi в собi. Чи ви нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не можна вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я не могла би так жити! Моя натура, цiла моя вдача такi жаднi якоiсь – як би то сказати? – тонкоi коректностi, якогось нiжного чувства… любовi… – Тут i урвала я.

Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти волi з уст, i я того дуже жалувала. Я вiдвернулася вiд тiтки, щоби не стрiнутися з ii холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що я спаленiла…

– І ти не соромишся такi слова говорити? Менi в лице i при вуйку? Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов нового?! Та правда: хто годуеться таким трiйлом[8 - Трiйло – отрута.], як романи, тому годi iнакше говорити.