Царівна

* * *

Свiте широкий! Який ти для мене, молодоi, недоступний, яким муром обведений!..

Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з ними самiй дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама…

Щось з того, що, вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як все в думцi складаеться, до чого дiйшла, чого би рада: як в душi не раз мов сонце зiйде… нi, як в нiй мов мелодiя укладаеться… В серцi так i заворушиться щось сильне, смiле.

І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я…

* * *

Був тихий вечiр у вереснi.

З дому вийшли всi на прогулку, i я лиш сама осталася. Хутко настала в хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчоi й середньоi верстви, а цього вечора хотiлося бiльше нiж iншим разом списати придуманого.

Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою. «Боже великий! – подумала. – Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку якого талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в однiй душi одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не вийде нiколи щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетiти високо-високо! Так високо, щоби iх голоси не доходили до моеi висоти, а руки iх щоб не дотикали мене».

По двох годинах вернулися з прогулки. Лена, розстроена чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала недвижно в постелi. Я вийняла знову зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй, хоч ii присутнiсть впливала на мене завсiди лише пригноблююче. Менi хотiлось нинi конче докiнчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в кiмнатi. Хвилина за хвилиною минали.

– Що ти пишеш? – спитала вона мене нараз рiзко.

Я пiдвела з переляком голову i глянула на неi.

– Ну? що ж?

– Ет! щось там, – вiдповiла я, потрохи змiшана. Менi стало так, як би мене хто на якiм лихiм учинку зловив.

– Ти не переписуешся прецiнь з нiким?

– Нi.

– Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуеш?

Пауза…

– Чуеш? ти!

– Чи я маю перед тобою оправдуватися?

– Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я втомилася.