Царівна

– А з ним гуляли ви? – спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось.

– З ким?

– З Орядином.

– Нi.

– Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. – Вона й встала, щоби пiдiйти до нього. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений до Зонi i слухав уважно, що вона йому говорила.

– Панно Марiе, нi! – кликнула я стиха.

Вона подивилася, зчудована, на мене.

– Оставте, прошу! – просила я ii з притиском.

Вона дивилася хвилину мовчки на мене.

– Якi ви гордi! – вiдповiла опiсля. – Ви хотiли би, щоби вiн сам прийшов.

– Сам.

– Але ж бо ви не знаете, який вiн не раз несмiливий.

– Я не знаю, але дайте спокiй.

І вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення…

* * *

Я дивлюся кожним разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн звичайно мiж п’ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс – надiйшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене.

Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi самiй зробилося гаряче, мов полум’ям обдало лице, i я сама змiшалась. Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смiе мене видiти. Не смiе!

Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того вiкна, де я тодi стояла.

Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм незнайомi…

* * *

Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин – дитя «любовi» якоiсь своячки надлiсничого, доньки украiнського православного священника, й якогось музиканта.

– Але не думайте, дорога панi професорова, – оповiдала вона, – що вiн був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiчаеться не раз справжнiх князiв щодо багатства! О нi! Вiн був украiнський циган i походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв, як мужикiв. Украiнських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу! Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницькоi банди[13 - Банда – оркестр.

], а що був добрим украiнцем, то ii батько, священник, приймав його з патрiотизму частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом… – Тут вона урвала, закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом…

Не знаю, з якоi причини прокинулося в моiм серцi чувство ненавистi супроти оповiдаючоi вдовицi. Їi вважали всi знайомi доброю жiнкою.