Царівна

Вiн стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.

І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мiй шептав менi раз по раз до вуха, що гуляю знаменито i що я «прегарний мотиль»!

Я смiялася. Я смiюся завсiди, коли менi приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно – смiятися панам в лице, але ж я не можу iх за те подивляти! Насмiюся з них добре, насмiюся й поверну спокiйна додому.

Минаючи в танцi Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрiнутись, хоч хотiла того.

Ах! я не розумiла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цiлком новий препишний стрiй!

Пiд час малоi паузи в танцях надiйшов i вiн до мене.

– До вас годi добитися, – говорив усмiхаючись. – Я жду вже пiвгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве дiждався.

З тим подав менi рам’я, й ми пiшли, як багато iнших пар, проходжуватися по залi. Вiн говорив менi щось про танцi i що не танцюе, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всi погляди й слiдили цiкаво.

І чому ж дивилися так всi на нас? Чим рiзнилися ми вiд других пар? Може, я справдi така «велика», як Лена не раз мовила, i впадала при нiм в очi? Але нi! Я лише трошки вища i тонша вiд Лени – так це не могла бути та причина; а вiн був гарний i елегантний, ростом трохи вищий вiд мене – i я не могла так «страшно» при нiм виглядати!

Чи вiн не спостерiг, як за нами зверталися голови поважних матрон i мужчин? Я не сказала би, що зверталися зi злим виразом! нi! але все ж таки зверталися!

Вiн не бачив нiчого.

Ступав собi так свобiдно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що вiн бiля мене, була й собi не менше гарно настроена. Раз стрiнули ми й Лену з якимсь панком, i вона усмiхнулася до мене значущим усмiхом.

В тiй самiй хвилi глянув менi Орядин допитливо в очi.

– Я й забув спитатися в вас, – казав вiн, – як вам подобалася концертова музика?

– Добре, – вiдповiла я, але я вiдчула, що вiн хотiв щось iнше почути, наприклад, чому на моiх очах були хоч i як слабi ознаки плачу.

– Я люблю музику, – говорила я далi, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – i жалую досi лише того одного, що не вчилася ii.

– А в iншiм ви щасливi? – спитав нiби жартом.

– На такi питання треба багато вiдповiдати. Передовсiм треба мати й дар бути щасливим.

– А в вас того дару нема?

– О, противно! – вiдповiла я живо.