Гра в бісер

Але водночас ця асоцiацiя, це щоразове поеднання двох чуттевих переживань вiд думки «провесна» – моя приватна справа. Звичайно, я можу розповiсти про неi iншим, як оце розповiв вам. Але передати ii вам я не здатен. Я можу пояснити вам, як виникае моя асоцiацiя, проте не можу зробити так, щоб моя особиста асоцiацiя хоча б для одного з вас стала чинним символом, механiзмом, який на ваш виклик безпомилково реагував би й завжди так само спрацьовував».

Один iз Кнехтових шкiльних товаришiв, який згодом досяг становища першого Архiварiуса Гри в бiсер, розповiдав, що Кнехт загалом був веселим хлопцем, але бурхливо не виявляв своiх почуттiв; коли вiн вiддавався музицi, на обличчi в нього з’являвся на диво зосереджений або щасливий вираз; розпаленим i поривчастим його бачили рiдко, хiба що пiд час ритмiчноi гри в м’яча, яку вiн дуже любив.

Проте кiлька разiв цей здоровий, привiтний хлопець звертав на себе увагу, викликаючи в учителiв посмiх або й стурбованiсть: так бувало завжди, коли якогось учня виключали зi школи, чого в елiтарних навчальних закладах нижчого ступеня часто неможливо уникнути. Коли вперше сталося так, що один з товаришiв Кнехта не з’явився на уроки два днi пiдряд, i в класi пiшла чутка, що той зовсiм не хворий, а виключений i вже поiхав додому й нiколи не вернеться, хлопець не тiльки зажурився, а й цiлий день ходив як неприкаяний. Згодом, через багато рокiв, сам вiн казав про це: «Коли з Ешгольца виключали котрогось учня i вiн залишав нас, для мене це була нiби його смерть. Якби мене хто спитав, чого я так сумую, я вiдповiв би, що менi дуже шкода бiдолаху, який з легковажностi й лiнощiв занапастив свое майбутне, а крiм того, до мого почуття домiшувався й страх, страх, щоб мене часом теж не спiткало таке лихо. Аж пiсля того, як я пережив це кiлька разiв i, властиво, перестав вiрити, що й мене може спiткати така сама доля, я почав дивитися на справу трохи глибше. Тепер я сприймав виключення учня з елiтарноi школи не тiльки як лихо й кару, бо знав уже, що виключенi iнколи й самi залюбки верталися додому. Я вiдчував тепер, що е не тiльки суд i кара, жертвою яких може стати легковажний учень, але й що «свiт» за межами Касталii, з якого всi ми, electi, колись прийшли сюди, не перестав iснувати до такоi мiри, як менi здавалося; що, навпаки, для декого вiн був великою, повною притягальноi сили реальнiстю, яка вабить його i врештi забирае назад до себе.