Гра в бісер

Щоправда, й тут, як i в усiх школах, ii не вивчали офiцiйно, як обов’язковий предмет, зате майже всi учнi Вальдцеля опановували ii приватно, у свiй вiльний час, до того ж мiстечко Вальдцель було, так би мовити, офiцiйною столицею Гри та ii iнституцiй: тут мiстилася славетна зала для врочистих iгор, тут розташувався велетенський Архiв Гри з усiма своiми штатами й бiблiотеками, тут була й резиденцiя Магiстра Гри. І хоч усi цi установи були цiлком самостiйнi i школа до них не належала, а проте iхнiй дух панував i в нiй, в усiй ii атмосферi вiдчувався якийсь священний вiдгомiн великих публiчних iгор.

Навiть мiстечко дуже пишалося тим, що в ньому розташована не лише касталiйська школа, а й осередок Гри. Учнiв школи жителi мiстечка звали студентами, а тих, хто навчався в школi Гри, та iхнiх гостей – лузерами (скалiчене вiд «lusores»)[32 - Гравцi (лат.).]. До речi, вальдцельська школа була найменша з усiх касталiйських шкiл, у нiй рiдко навчалося разом бiльше як шiстдесят учнiв, i, звичайно, ця обставина також надавала iй якогось особливого, аристократичного вiдтiнку. Здавалося, що вона стоiть вище за всi iншi школи, що це нiби елiта серед елiти; та й справдi, за останнi десятирiччя з ii стiн вийшло багато Магiстрiв i всi Магiстри Гри в бiсер. А втiм, не всi погоджувалися з гучною славою Вальдцеля: дехто вважав його вихованцiв чванькуватими естетами, розпещеними принцами, нi до чого, крiм Гри в бiсер, не здатними; бували часи, коли в iнших школах любили казати про вихованцiв Вальдцеля гiркi, лихi слова, але саме та гостра критика, тi уiдливi дотепи найкраще доводять, що вальдцельським учням було чого заздрити. Хай там як, а переведення до Вальдцеля було певною вiдзнакою; Йозеф Кнехт знав це i, хоч не був шанолюбним у вульгарному значеннi цього слова, тiшився й пишався такою вiдзнакою.

Разом з кiлькома товаришами вiн прибув до Вальдцеля пiшки.

Палко очiкуючи нових, високих переживань, готовий до них, вiн зайшов у пiвденну браму, i його зразу ж полонило й зачарувало старовинне, потемнiле вiд часу мiстечко й широко розбудований колишнiй цiстерцiанський монастир, у якому тепер мiстилася школа. Навiть не переодягшись, тiльки трохи попоiвши в кiмнатцi воротаря, Йозеф сам, без нiкого, пiшов знайомитися з своею новою батькiвщиною.