Гра в бісер

Вiн знайшов стежку, що вела руiнами колишнього мiського муру вздовж рiчки, постояв на склепистому мостi, послухав, як шумiла вода в лотоках млина, зiйшов повз цвинтар униз липовою алеею i за високим живоплотом побачив i зразу пiзнав Vicus Lusorum, маленьке вiдокремлене селище гравцiв у бiсер: залу для святкових iгор, Архiв, навчальнi примiщення, будинки для гостей i для вчителiв. З одного такого будинку вийшов чоловiк в одязi гравця в бiсер, i Йозеф подумав, що це i е хтось iз легендарних lusores, може, сам Магiстр Гри.

Хлопець вiдчув могутнi чари цього оточення, все тут здавалося старовинним, сповненим гiдностi, просякнутим i освяченим традицiею, тут вiн був на крок ближче до центру, нiж в Ешгольцi. А коли Йозеф повертався з селища гравцiв у бiсер, то вiдчув ще й iншi чари; вони, може, були не такi високi, але хвилювали не менше. Це були чари мiстечка, маленькоi частки буденного свiту з його метушнею, з собаками й дiтьми, з запахами крамниць i майстерень, з бородатими ремiсниками й з огрядними жiнками за прилавками, з малечею, що бавилась i галасувала на вулицях, з дiвчатами, що глузливо позирали на чужинця. Багато що тут нагадувало йому прадавнi часи, Берольфiнген, – а вiн думав, що давно вже все те забув. Тепер якiсь глибиннi шари в його душi озивалися на все це – на цi образи, звуки, запахи. Тут на нього чекав не такий тихий, проте рiзноманiтнiший i багатший свiт, нiж у Ешгольцi.

Щоправда, саме навчання було прямим продовженням ешгольцського, хiба що додалося кiлька нових предметiв.

Справдi новими були тут тiльки вправи з медитацii, але й про них Магiстр музики вже дав йому перше уявлення. Йозеф залюбки вчився медитацii, хоч спершу вважав ii тiльки грою, що приемно заспокоювала. І аж трохи згодом – ми ще згадаемо про це – вiн пiзнав на собi ii справжне, високе значення. Директором школи у Вальдцелi був оригiнальний чоловiк, на iм’я Отто Цбiнден, якого учнi трохи побоювалися; на той час вiн уже мав рокiв шiстдесят. Мiж iншим, чимало тих записiв про учня Йозефа Кнехта, що дiйшли до нас, зроблено його характерним, гарним письмом. Проте хлопця спершу цiкавили не стiльки вчителi, скiльки учнi, разом з якими вiн мав навчатися. Особливо жвавими й близькими були його стосунки з двома учнями, про що ми маемо багато свiдчень. Один, з яким вiн зiйшовся в першi ж таки мiсяцi, Карло Ферромонте[33 - Карло Ферромонте – iталiйська форма iменi й прiзвища Карла Ізенберга, нiмецького музикознавця-фольклориста, друга й родича Гессе.