Гра в бісер

З великим запалом – наполовину це була ще хлоп’яча гра, але наполовину вже свiдома програма дiй – вiн наголошував на своiй окремiшностi й користався кожною нагодою, щоб протиставити своi свiтськi погляди касталiйським як кращi, правильнiшi, природнiшi, людянiшi. При цьому вiн часто посилався на «природу» i «здоровий глузд», протиставляючи iх спотвореному, далекому вiд життя духовi школи, не скупився на гучнi слова, а проте в нього вистачало розуму й смаку не вдаватися до грубих провокацiй i в загальному дотримуватись узвичаених у Вальдцелi форм проведення диспутiв.

Боронячи «свiт» i просте життя вiд «бундючноi схоластичноi духовностi» Касталii, вiн намагався довести, що здатен зробити це зброею самого супротивника; йому зовсiм не хотiлось опинитися в ролi дикуна, який витоптуе квiтники iнтелектуальноi освiти.

Не раз уже бувало, що Йозеф Кнехт приеднувався до гурту учнiв, якi обступали Десиньйорi, i, стоячи ззаду, мовчки, уважно слухав його палку мову.

Вiн вiдчував цiкавiсть, подив i страх, коли чув, як Плiнiо нещадно критикував усе те, що в Касталii свято шанували, брав пiд сумнiв i висмiював те, в що сам Кнехт вiрив. Щоправда, вiн помiчав, що далеко не всi слухачi надавали значення його словам, деякi явно слухали його тiльки задля розваги, як слухають ярмаркового блазня, а деякi часто й заперечували Плiнiо, то глузуючи з його нападiв, то вiдкидаючи iх. Але завжди бiля того Плiнiо хтось та збирався, завжди вiн був у центрi уваги, i чи знаходився тiеi хвилини опонент, чи нi, завжди до нього щось вабило товаришiв, вiн був для них нiби якоюсь спокусою. З Йозефом було те саме, що й з рештою учнiв, якi збиралися гуртом навколо жвавого промовця i з подивом чи смiхом вислухували його тиради; i хоч вiн вiдчував збентеження, навiть страх, коли чув таку мову, все ж таки щось у нiй зловiсно вабило його, i не тiльки тому, що вона була цiкава, нi – вона зачiпала його куди глибше. Звичайно, в душi вiн не погоджувався зi смiливим промовцем, проте iснували сумнiви, про якi досить було знати, що вони iснують чи бодай можуть iснувати, як уже ставало прикро. Спершу та прикрiсть була невелика: щось муляло його, тривожило, породжувало якесь дивне почуття – щось середне мiж палким потягом до чогось несвiдомого й муками нечистого сумлiння.