Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Із номерiв висувалися переляканi обличчя вiдпочивальникiв, що уже задрiмали, заколисанi чи то миротворчим спiвом, чи то санаторною аурою оздоровлення.

Дверi номера, на порозi якого заламувала руки все та ж Гануська, були вiдчиненi навстiж. Першi прибульцi побачили посеред кiмнати картину, яка виринула десь iз тих, повстанських, часiв розвою смертi. На санаторному лiжку перебував статечний вояк Украiнськоi повстанськоi армii, обвiшаний численними орденами i медалями, помiж яких вбивчо стирчав велетенський нiж.

Солдат скляними очима дивився запитально вгору. Неначе прагнучи спитати там, наверху, що ж то дiеться з ним, iз його життям, яке вiн пронiс донинi, а от тут…

Калюжа кровi розповзалася на очах, але життя старого повстанця робило неймовiрнi потуги, щоб не покинути вражене тiло.

– Так то наш голова Булави iз Канади Петро Сабун! – вигукнув з-помiж онiмiлого товариства вусатий, зi стрiчкою предсiдника впоперек пояса, голова всесвiтньоi Булави УПА Омелян Буревiй. Вiн розштовхав наростаючий натовп i обiйняв пораненого побратима, як то було не раз лiт так п’ятдесят тому.

– Тримайся, брате. На фронтах i в лiсах вижив. І тут не дамо тобi…

На обличчi смертельно пораненого агонiя витворювала жахiтливу гримасу, у якiй перемiшалися докупи невимовний жаль, пекуче нерозумiння i скорбота останньоi на цiй грiшнiй землi посмiшки людини, що покидае навiчно земну домiвку. Мозок ще не знав, що дiеться iз тiлом, тому свiдомiсть тримаеться до останнього:

– Видиш, як, друже Буревiю, война повернулася.

У схронах не знайшла мене смерть, а тут надибала, – Сабун заговорив кволо, але твердо, неначе мирячись iз тим, що трапилось поза межами його духа, але iз його беззахисним, в одну мить вразливим, як у кожного з нас, тiлом.

– Як то було? Хто то був? Хто то прийшов до вас? Ви його знали? – мiлiцейський полковник, який зi смертю за родом занять звик бути зблизька, квапився робити свою роботу. Вiн справдi хотiв почути те, що дало б якщо не ключ, то хоча б нитку, яка, може, й приведе до смертоносного гнiзда цiеi незбагненноi феерii, що не вписувалася у жоднi вбивчi канони кримiналiстики.

Видко було, як Сабун, провадячи свiй останнiй бiй до кiнця, збирав останнi краплi життедайноi енергii. Вiн поманив пальцем мiлiцiонера ближче, неначе хотiв йому на вухо сказати те, що знав тут тiльки вiн.

– Вiн мене випитував. А потiм вийняв нiж…

Поранений заплющив очi, але простромлене серце солдата продовжувало битися, поволi затухаючи.