Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

– Та хто? Що випитував? – не вгавав старий Буревiй, поклавши голову побратима на колiна.

– Випитував, чи я був уже, чи… – серце востанне вдарило у дзвони душi, i голова вбитого на ювiлейнiй святочнiй академii похилилася.

Кiмнатою закружляла блискавка, що злетiла прожогом зi шпилю бескиду i, б’ючись об стiни, прагнула вирватись назовнi iз цього тiсного склепу. Заслiплено захитався свiт перед очевидцями, якi все ще перебували у станi шоку вiд зiткнення iз потойбiччям, коли очам своiм неможливо повiрити.

Всевладний вiтер рiшуче зiрвав криваву штору i понiс ii понад сивими головами святочного застiлля, що враз перетворилося на траурну тризну.

Корумповане мовчання

У дипломатичних прийомiв е своi неписанi протоколи. Власне, для самих дипломатiв це не так врочисте частування, як робота. Бо офiцiйний спiч – то лише початок мiжнародноi комунiкацii, яка оволодiвае велелюдним зiбранням. Тут заведено пiдходити один до одного i зав’язувати розмову iз незнайомцем, як iз другом дитинства, без формальних прелюдiй ставити прямi запитання, якi не прийнято озвучувати з трибун або у мiждержавному листуваннi.

На дипломатичних сходинах свiтова комунiкацiя прозора, як жодна iнша, обплутана умовностями i ритуалами, а часто попросту хитрощами публiчноi риторики.

Але цього разу сенсацiйна промова украiнського генконсула пiдняла спiлкування гостей на найвищий щабель одкровення, тому вже не за протоколом, як iз щирих людських покликань iноземцi прагнули особисто познайомитись iз колегою, котрий вразив iх щойно своiм трiумфом.

Знову вишикувалася черга iз бажаючих запiзнатися iз колегою, осипати його неформальними комплiментами, домовитися про зустрiч, запросити в гостi на свою суверенну територiю, якою е кожне диппредставництво за визначенням. Однак Братiв мусив, як актор на сценi, тримати посмiшку, що у цю мить була радше лише ширмою, пiд якою корчилася, приголомшена iнформацiйною блискавкою, його свiдомiсть.

По-своему не вгавали, однак, рiднi братове i сестри – канадськi украiнцi впали у якийсь очiкуваний десятилiттями патрiотичний екстаз, що оволодiв ними цiеi благодатноi митi:

– Браво!

– Ми пишаемося вами!

– Але ж то був спiч! Нi, ще не вмерла Украiна i не вмре нiколи! – промовляв, щоб усi чули, поважний джентльмен.

– Вас, напевно, пане Юрку, як члена канадського парламенту, спiчами не здивуеш? – перепитував його iнший пан iз онтарiйським акцентом.