Священна книга гоповідань

Небезпечна насамперед для самих гопникiв. Холоднi нiчнi пiд’iзди з протягами iз розбитих вiкон, щоденнi шифри вiд ментостану, що нагадуе подолання перешкод на лижному слаломi, розбiрки з гопниками та iншими пiтекантропами з сусiднiх джунглiв, легке очкування вiд перешуганих лохiв, якi, нiби затравленi в глухий кут коти, iнодi кидаються з пазурами тобi на чайник. У цьому складному, нервовому способi життя немае мiсця нiжностi та любовi.

Проте саме ця зустрiч щось розворушила всерединi І-раз. Те, що йому самому було маловiдоме, як слово «цугцванг».

Його нiби легко кидонуло струмом – це коли починае трусити, але не встигаеш викупити, вiд чого саме.

Ситуацiя виглядала дивно. Їi телефон був уже в Івана. Вiн не хотiв, щоб дiвчина мала його за бандита, тому на мить вiдвернувся, нiби й далi шукав випалi предмети, а насправдi непомiтно дiстав ii телефон зi своеi кишенi, повернувся до неi – i вiддав.

Уявiть, який у гопника мае бути внутрiшнiй порив, щоб вiддати вiджатий телефон! Як мае змiнитися пульс хулiгана, щоб вiн переступив через своi глибиннi переконання!

– Дякую! – усмiхнулася дiвчина i з релiгiйною вiдданiстю поглянула йому в очi.

Його переповнювали емоцii, вiн не мiг сказати нi слова, натомiсть його губи ворушилися, нiби вiн грався шматком леза в ротi, трусилися, нiби в пошуках якоiсь чоткоi фрази, чогось чисто конкретного, чогось, що могло показати його з понтовоi сторони, чогось суттевого, що може зацiкавити ii, розмова продовжиться, вони добазаряться за наступну зустрiч, на крадене бабло вiн поведе ii в ресторан, причому лавандос вiн пiдрiже спецом для романтичноi зустрiчi.

Все мае бути, як у нормальних пацанiв. Потiм вона на зйомнiй хатi знiме шоколадний бюстгальтер i вафельнi трусики i…

Вона вийшла з церкви, сидiла перед ним на корташах, в чорних рукавичках, в хустинi. У поняттi Івана ii вигляд – це унiкальне поеднання вулицi та релiгii. Вiн викупив, що саме так мае виглядати Богородиця гопникiв.

що вбивае гопника – любов чи смерть?

Вони ще кiлька хвилин мовчки метушилися посеред асфальту, як двi слiпi мурахи у вiдрi пiсля дощу.

Вона – пригнiчена пiсля втрати близькоi людини, вiн – з вiдстрiленою головою через дику симпатiю до неi.

Збирали речi.

І розбiглися…

І-раз навiть не встиг докумекати до того, щоби взяти у неi телефон. В сенсi, номер телефону. У гопникiв нема такоi джентльменськоi манери – брати номер телефону. Є манера брати сам телефон. Або просто брати.