Священна книга гоповідань

І-три прикинув, що на неi накотився приступ маразму. І-два здалося, що вона вже примiряе на себе сосновий лапсердак, І-раз сказав до неi:

– Ну, об’яву про зйом комнати хiба не ви оставляли на стовбi?

Ну навiщо пенсiонерцi, в якоi нема нi внукiв на прив’язi, нi собаки в терарiумi, нi вазона в скафандрi, нi здоров’я в черепi, комусь здавати кiмнату? Щоб заробити?! На що i нащо iй заробляти? Пенсii на лiки не вистачае, так хоч на пиво е, думала часом бабця.

– Мене Зося звати, – вiдповiла вона так, нiби на секунду випiрнула з-пiд води вдихнути повiтря, i знову скам’янiла.

– Мене – Коля, – кивнув Іван перший.

– Мене – Дiма, – фантазував Іван другий.

– І я – Дiма, – пiдтвердив Іван третiй для бiльшоi правдоподiбностi.

Далi знову кiлька хвилин тривала пiдслiпувата й глуха, нiби целофан на головi, мовчанка. Івани нервово стукали пальцями по столу. Вони доганяли, що вона iх в очi не чуе, у нiй нiби хтось вирубав свiтло. Мовчки розмахували один перед одним руками i мигали очима: типу, може краще з холодильником перетремо, шоб хату на нас вiн переписав?

– Да, – знову прокинулася стара i залепетала далi, так, нiби iй помiняли батарейку, – оставляла я об’яву, помню.

Дак по нiй уже пiвроку нiхто не обращався. Добре, шо пришли.

– Бачте, як всьо харашо, – вишкiрився І-два. Оскiльки з усiх видiв смiху вiн умiв тiльки реготати, то штучна приемна усмiшка ледь не надiрвала йому кутики губ.

– Тiки для цього дiла, – взяла себе за голу грудь пенсiонерка, натякаючи на iнтимне, – кiмнату в мене знiмать не нада.

Для цього дiла менi й платить не нада. Просто можете робити все, шо хоште. Живiть, скiки влiзе. І мене берiть, скiльки влiзе. А потiм вже й пийте свiй чай, а менi тiльки пива принесете. І хлiба буханку. І стакан води перед смертю.

Хлопцi перезирнулися, зi скрипом в очах, через жалiсливий момент. Їхнiй план, зважаючи на маразм баби, треба дещо пiдрихтувати. В зiницях загорiлася дика iскринка – вони прозрiли, що стару бабу, яка б вона не була хирлява, можна буде юзати не лише за одним планом, а й за iншим, на який сама ж вона й напрошуеться.

Гопники – народ невибагливий, iх теж можна зрозумiти.

До того ж вони знали про неi важливу деталь. Перед вiдвiдинами бабцi пацани терлися бiля кожноi з квартир, де живуть передсмертнi пенсiонери району, й пронюхали, що у цiй хатi живе радянська валютна проститутка, в якоi з усiх своiх, так би мовити, трудових нажиткiв лишилася тiльки ця трикiмнатка.