Священна книга гоповідань

Дiтей серед трудових нажиткiв у неi не було. І вона дiйсно пережила кiлька iнфарктiв, тому трiшки недочувала, трохи криво ходила i останнiм часом чомусь почала пити пиво, стверджували сусiди.

– Лади, бабуню, домовилися, – І-раз простягнув iй руку, як дiловий партнер, хоч трохи й побiлений лелеками.

стали жить-поживать i добра наживать

Далi мутка пiшла, як по маслу. Хлопцi почали жити в бабусi, розказали iй, що вони – будiвельники, трудяться на будiвництвi бiзнес-центру в цьому районi i тому саме пiдшуковували щось поруч iз мiсцем роботи.

Зранку до вечора вони пропадали в тундрi вулицi, вранцi купували старiй буханку хлiба й пляшку пива, ввечерi вдома шпiляли в карти. Так минув тиждень – в передчуттi, в притираннi до пенсiонерки.

Паралельно, на тижнi iншi бандити звели iх iз нотарiусом, який був давно й мiцно замiшаний у махiнацiях з пiдробкою документiв. За плотний процент вiн погодився на спiвпрацю. Всю необхiдну документацiю, яку нотарiус вручив iм, вони заховали пiд шафою в тiй кiмнатi, в якiй поселилися, i домовилися, що запросять його з усiма необхiдними печатками та завiреннями пiсля того, як стара пiдпише папери.

сокира i мiлiцiя?!

Вранцi наступноi суботи І-три повертався на метро на зйомну квартиру з наркотою в кишенi, за якою катав до бариги.

І-раз прокинувся пiзнiше й пiшов, як i щоранку до цього, за пивом i хлiбом пенсiонерцi.

І-два кiмарив далi.

В останню секунду сну йому наснилося, що йому в голову летить величезна фугасна бомба, на якiй були намальованi жiночi вуста. І в момент удару в голову вiн раптово прокинувся вiд справжнього удару, який пролунав в реальностi, з коридора. Нiчо собi сексбомба, подумав І-два.

Вiн прокинувся й автоматично глянув на вхiднi дверi в кiмнату, для чiткiшого розпiзнавання джерела звуку. І побачив, що у дверi його кiмнати забуксувало лезо сокири! Гостре, довге, на кiнчику стирчав шматок дверей.

Лезо заворушилося, хтось пробував дiстати сокиру з iншого боку дверей.

Що Іван мав подумати в подiбнiй ситуацii? Вiн нiчого не думав, вiн знав, що в подiбних ситуацiях думати не треба. Пiдле й пiдступне середовище вулицi, в якому Івани здобували собi засоби на проживання, навчило, що в певнi моменти думати не треба, можна тiльки дiяти. Так i кажуть – пацан не думае, пацан рiшае.