Священна книга гоповідань

Та спершу вiн спитав:

– Опа, хто там? – так, нiби до нього в дверi не ломляться з сокирою, а дзвонять у дзiночок, а вiн сидить перед увiмкненим телевiзором в гiвношльопах i халатi в тигрових кольорах. Нi, щоб крикнути: «У мене в руках валина! Не гони!», або «Сишиш, Вася! Кому на Одесу?» тощо.

У вiдповiдь прозвучав ще один тупий удар сокирою.

Хтось вмiло i впевнено проривався в кiмнату i, очевидно, не збирався розмiнюватися на такi дрiбницi, як привiтання й реверанси. Зважаючи на це, І-два в секунду допетрав, що робити.

Вiн вискочив iз лiжка, застрибнув у спортивки, накинув на кумпол кепарик i кинувся до вiкна. Вiдкрив його, зирнув вниз – третiй поверх.

Хто i навiщо зараз проламуеться в кiмнату? Що цi чорти зробили з бабусею? І-три прикинув, що стрибати з вiкна – зависоко: весь не помреш, але переламанi ноги – назавжди в пекло. Роззирнувся i помiтив поруч, на зовнiшнiй стiнi будинку, каналiзацiйну трубу.

В цю мить Іван згадав про документи. Скочив до шафи, просунув руку пiд неi, помацав пiдлогу – бумаг не було! Глянув пiд шафу й побачив очима, що документiв там в натурi нема.

Ну що ж, бiльше його тут точно нiчого не тримало.

І-два знову пiдбiг до вiкна i перед тим, як вилiзти, озирнувся ще раз на дверi – удари лунали не часто, але впевнено. В дверях уже було кiлька дiрок, i крiзь одну з них І-три побачив оголену грудь та викривлене обличчя пенсiонерки, яка саме замахувалася для чергового удару сокирою.

ну що б, здавалося, стоп-кран

Коли колобродиш вулицею з найлегшими наркотиками, ти вирiзняешся з натовпу тим, що завжди неадекватно реагуеш на появу мiлiцiонерiв, охоронцiв тощо.

І зараз, коли І-три повертався на метро на район iз наркотою, вiн теж бiгав очима обличчями пасажирiв, чи нiхто пiдозрiлий його не пасе.

Але погляд затримався на маленькому хлопчиковi в комбiнезонi, який вовтузився бiля своеi мами i хапав усе, що його зацiкавлювало. Хапав не легенями, а руками.

І-три подивився на нього, i його чомусь, серед цього всього стрьому через наркотики, дуже розчулив цей малий.

Йому стало шкода дитини, вiн впiзнав у малому самого себе в дитинствi. Пройде з десять рокiв, думав І-три, i пепс точно буде жити тими самими заманухами, шо i я зараз.

Іншими словами, людина розвиваеться не завдяки своiм власним переконанням та зацiкавленням, а через зовнiшнi системи, якi нав’язують спершу батьки, потiм дитсадок, згодом школа, iнститут, вулиця, тюрма, робота, дiти, друзi.