Птахи з невидимого острова

Блищала вода, хвилювалася мокра тирса, десь квiкнула пташка, i ii писк у цiй тишi був рiзкий та хрипкий. Хмари розсувалися з небесноi банi, i вона вже спалахувала неймовiрно синiми латками. Олiзар роздирав повiки: перед ним так само маячили стражники, тiльки одежа iхня була не сiра, а кольору достиглоi трави. Стражники йшли до нього, наче перебирали ногами на одному мiсцi, махали в такт руками, пливли, i на них блищала броня: панцири, шишаки, а перед собою тримали смугастi, чорнi по бiлому, тарчi. В руках тримали шаблi, за спиною витиналися луки, а збоку висiли сагайдаки з п’ятигорськими стрiлами.

Олiзаровi на мент стало страшно, отож вiн подивився туди, де запалала чиста латка неба, – в тiй латцi спалахнуло раптом тiло великого птаха.

Спробував розклепити повiки, але тi падали. Тодi вiн поворушив вустами, бажаючи щось промовити до стражникiв. Стояли супроти й незмигно дивилися. І здалося йому: два темнi ворони стоять бiля нього. В лискучому пiр’i, з сiрими дзьобами, з сiрими водянистими очима, пильно вдивляються, начебто зважують, чи покинути свою жертву, чи почати розтягати його стерво.

Але Олiзар уже не мiг думати про таке. Вiн побачив себе в сiрих хвилях, у сiрiй водi, на спинi в сiроi риби. Та риба швидко несла його в сiрому морському просторi, i вiн з тугою подивився на корабель, що гойдався на хвилях. Корабель махав веслами, наче птах крильми, i вже збирався злiтати, щоб знятися над сiрим плесом i полетiти в туман. Олiзар вiдчув, що йому солоно в ротi, а очi поймаються вогнем.

Зелений вогонь повiльно iв тiло, розтiкаючись вiд очей до язика, а через пiднебiння до серця. Розiрвав одежу на грудях i раптом збагнув: отой корабель, що злетiв над морем, – образ його серцевого болю i зеленоi печii в очах.

2

Олiзар звiвся iз лiжка через тиждень. Обличчя його змарнiло, довкола очей лягли пасмуги, а волосся так скудлилося, що вiн ледве розчесався. У глухiм кутку кiмнати стояла груба, обкладена зеленими полив’яними кахлями, попiд стiнами тулилися дерев’янi дзиглi, а упродовж стiн на мисниках яснiв посуд.

Олiзар задивився на рiзьблену спинку ослона: була то вигадлива робота. Широко розставив ноги стiл, покритий дорогим турецьким килимом, крiзь вiкно зi скляними оболонами густо лилося сонце. Вiд того тиха, несмiлива радiсть спалахнула в Олiзаровiм серцi, щось м’яке й тепле – щастя, що лишився живий i може все це бачити.

На одному iз дзиглiв лежала одежа, й Олiзар натяг ii на себе. Прийшлася по ньому, хоч була з чужого плеча.