Птахи з невидимого острова

Буде синiй сутiнок – думки твоi безвiдраднi, буде палати сонце – надiя твоя невичерпна, буде сходити мiсяць – погук твiй та молитва! Тодi розчиниться навiки забите чорним чоловiком вiкно мое, i острiв постане як справжнiй у тому сутiнку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутiнку – думках твоiх, в тому мiсяцi – погуку твоему, народжуся i я й летiтиму, де б ти не був, у яких солоних та гiрких морях!»

М’якi обiйми теплих рук, гарячий поцiлунок вуст, спалених чи хмiльних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих – що може бути сильнiше за це щастя, що може бути бiльше такоi вiддачi, адже в лонi жiнки-птаха вже починае жити, вже стукае в живiт дитина тих ночей – воля, яка рано чи пiзно все-таки вразить заспокоенi мiзки своiм криком…

Його посадили коло вирiзу в стiнi, лава була зовсiм така, як на галерi; його прикували до того сидiння, i вiн вже готувався до початку плавби.

Галерою був цiлий замок, вiн навiть чув плеск хвиль за бортом-стiною. Було iх стiльки, скiльки сягало око, зеленi й могутнi хвилi котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикi конi i звiр степовий – риба цього моря. Олiзар вiдчув у собi те заспокоення, з яким навчився сiдати за весло на каторзi, тобто згадував вiщу настанову жiнки-птаха й шепотiв:

– Я iду туди, де кiнець цiеi стежки.

Йому уявлялося батькове обличчя.

«Менi зараз потрiбен батько, – думав вiн, – бо тiльки вiн вiдповiсть на всi моi запитання!»

Але мiж ним i батьком лежало цiле море, тому вiн i сiдав за весло з охотою, махав ним i махав, тiло його було сильне й загартоване, вiн увесь був солоний вiд морських бризок та поту.

«Тiльки спокiй врятуе мене», – думав вiн i веслував, веслував, бо вiдстань мiж ним i тим, хто може вiдповiсти на його запитання, – це й був бiль його, отой хорт бiлий, котрий мчить по бiлiй стежцi буття…

Хтось iшов через стодолу, де Олiзара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися дверi, i на порозi став князь. Зирнув на нього червоними, наче п’яними, очима i всмiхнувсь у вус.

– Ви не тримаете до нас зла, пане? – спитав вiн.

– Не тримаю зла! – вiдгукнувся Олiзар, не припиняючи веслувати.

– Це я наказав, щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, – мовив князь. – Воно так i гуманнiше, та й не знайшлося б у нас чоловiка для цього, ми тут, пане, всi зайнятi неймовiрно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розiграти таку партiю, щоб всi ходи були безпохибнi незалежно вiд ходiв ворога.