Записки Кирпатого Мефістофеля

Передi мною на мить з’являються двое здивованих очей i зараз же зникають. Тодi я рiвняюсь з дiвчиною, поштиво тримаю цилiндра над головою i спокiйно, влазливо, сам дивуючись, звiдки беруться в мене такi ноти, говорю:

– Простiть, будь ласка. Дозвольте менi пройти разом з вами до вашого дому.

Дiвчина по перших же згуках мого голосу хутенько обертаеться до мене й зараз же прискорюе ходу. Але полохливостi я не помiчаю в ii рухах. Я, стараючись iти поруч, не одстаю. Несподiване чуття сорому й нiяковостi сковуе моi думки i язик.

Менi вже хочеться, щоби нiчого цього не було, хочеться одстать, але я не можу через щось цього зробити. Іду мовчки i, почуваючи в себе дурновату усмiшку на обличчi, дивлюсь на посрiблений, немов покритий перламутром, профiль дiвчини.

– Будьте ласкавi, дайте менi спокiй, – раптом кидае вона менi нудьгуючим голосом, навiть не подивившись на мене. Так говорити може жiнка, якiй уже остогидли подiбнi сцени. Вони не лякають ii, не обурюють, а тiльки заважають.

– Я зараз дам… Простiть, ради бога.

Менi самому соромно… Але дозвольте менi сказати. Я декiлька разiв зустрiчав вас на вулицi i раз у раз… дуже хотiв пiзнати вас ближче. От i все. Запевняю вас, це правда!

Мабуть, вона схоплюе в моiм голосi справжню щирiсть, бо з бiльшою, як менi здаеться, увагою зиркае на мене. Я вперше так близько бачу ii лице, повернене до мене, й дивуюсь: воно зовсiм iнше, нiж з профiлю. В профiлю е щось безмежно-лагiдне, слабеньке, нiжне, а так – обличчя серйозне, розумне, очi немов насмiшкуватi, або сумнi.

Вона одвертаеться, зупиняеться й кивае рукою вiзниковi. Той з грохотом пiдкочуе. Шапочка сiдае i, не озирнувшись, од’iжджае. Я вiд сорому перебираю пальцями нiг i помалу йду далi. Бiля ворiт чуеться смiх. Мабуть, з мене.

Лежу в лiжку i дивлюсь на стiну, на якiй застиг смертельно-блiдий промiнь мiсяця. Спати зовсiм не хочеться. Коли я роздягався, здавалось, засну, як убитий. Але, як тiльки лiг i погасив лампу, почув, що сну не буде.

Перекладаю подушку на другий кiнець лiжка й лягаю лицем до вiкна.

Мiсяць тепер по другий бiк нього, менi не видко його. Зате я бачу блакитнi й жовтуватi цяточки зiр.

Холодне, гидливе почування туги важкою грудою лежить десь вище живота. Мабуть, вiд цього руки, ноги та все тiло здаються такими безсилими, що важко повертатись, важко пiдвестись i взяти цигарку з нiчного столика.

Я знаю i свiдомо повторяю собi, що це все мине через мiсяць, що це явище чисто фiзiологiчного порядку.