Записки Кирпатого Мефістофеля

Там свiтла немае, i я догадуюсь, що вона стояла тут бiля вiкна i з цим же жахом дивилась на мене, на вулицю. Вона покiрно йде за мною, не кажучи нi слова, й зупиняеться тодi, коли зупиняюсь я. Дверi з передпокою я зачиняю за собою i в синьому присмерковi бачу проти себе блiде лице з великими, неклiпаючими, зачарованими очима. З ii руки, яку я випускаю, в мене ллеться невимовне хвилювання. В мене таке почування, нiби я все життя не випускав цю руку зi своiх рук, нiби це рука, яку подав менi ввесь свiт, де я до цього часу почував себе смертельно-самотнiм.

Безмежно рiдна, близька рука…

І от я одною рукою тихо наближаю до себе цю руку, до своiх грудей, другою рукою побожно обiймаю нiжнi ii плечi й схиляюсь до ii вуст, розкритих, гарячих вiд солодкого жаху.

Десь щось падае, – i ми випускаемо одне одного. В очах менi стоiть туман, я мимоволi помiчаю здивовано, що важко, трудно дихаю й серце гупае. В ногах така ослабленiсть, що я похитуючись, як видужуючий, пiдходжу до вiкна й сiдаю на стiлець.

Вона теж одходить убiк i сiдае бiля стiни.

Я дивлюсь на голi вершечки дерев з самотнiми, поодинокими листками, що безнадiйно, стомлено похитуються, немов роблять слабенькi спроби одiрватися й пiти за товаришами; дивлюсь на олов’яно-синiй сутiнок вечорiючого неба й потроху, неначе хто пiдпихае мене, приходжу до себе. І густа, широка, могутня радiсть, як вода у повiдь, сповнюе мою душу.

Я пiдводжусь, нехапливо пiдходжу до неi й сiдаю поруч.

Вона знов здригуеться, як здригуеться полум’я свiчки, коли пiдходиш до неi. Все обличчя я ледве розбираю на тлi сiрого вiкна, але очi виразно бачу, м’якi, лякливi, так само повнi непорозумiння, чекаючi ще чогось.

В кiмнатi чуеться гомiн.

– Ідiть собi! Ради бога iдiть! – раптом шепоче вона.

– Я завтра побачу вас?

– Так, так.

– Де?

– Не знаю… Ради бога!

– На бульварi проти собору? Сiм годин? Так?

– Так, так!

– Повторiть!

– На бульварi, проти собору.

Сiм годин.

Ми вже багато-багато разiв сидимо на бульварi, проти собору.

Вона вже не однiмае своеi руки й сидить з таким виглядом, неначе скорилась неминучiй долi.

Я кажу iй:

– Я можу запропонувати тобi тiльки те, що маю: мое палюче бажання тебе, твоiх уст, грудей, всього твого тiла, спiвзвучного, рiдного моему. Я не обiцяю тобi нiчого! – нi вiрностi, нi вiчностi мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу i тобi, i собi.