Записки Кирпатого Мефістофеля

І менi не подобаеться, що вона плаче вiд цього, тiльки плаче. Вона повинна iнакше почувати. Я не знаю, як саме, i не можу навчити ii, але плакати не треба.

А в тiм, може, й так добре, – я ж не пiду вiд неi все одно. Як я можу пiти вiд тоi, яку сам вибрав?

Нарештi, коли минае багато-багато часу, коли проходить оргiя, я почуваю, що тепер знаю i люблю ii. І раз питаюся ii: що таке любов? Вона вiдповiдае: це те, коли нiщо не iснуе, окрiм нього.

Значить, вона ще не любить мене.

І знов згодом задаю iй те саме питання.

Вона каже: любов – це страх загубити.

Нi, i тепер вона ще не знае, що таке любов.

І от, нарештi, вона сама каже менi: як дивно, я люблю свiт, я люблю людей так, як нiколи не любила. Вiд чого ця жалiсть у мене, i зворушення, i така, хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? – ми так вросли одне в одного, що я вже не розумiю слова «загубить». Кого загубить? Себе?

Тодi я бачу, що вона знае, що таке любов. Тепер ми не можемо нi загубить, нi зв’язати себе.

І тодi ми входимо в свiт обновленi, злитi в одному. Тепер ми муж i жона.

У нас син. Це маленьке, чудесне створiння, що дивним способом вiддiлилось вiд нас i…

Але тут моя казка кiнчаеться: глухий бiль, старий, як давня рана, болюче ние в менi. Зразу стае душно пiд ковдрою, i я скидаю ii з голови. І в ту ж мить в моi очi б’е свiтло мiсяця. Вiн пiдлiз до самого вiкна i, блiдо усмiхаючись, неначе пiйманий на чомусь стидкому, не клiпаючи, дивиться менi в лице.

Я повертаюсь на другий бiк i з тайною надiею прислухаюсь. Нi, бiль е. 1 тепер я вже знаю, що не скоро засну.

Так, е. Я пiдводжусь, беру цигарку з нiчного столика, запалюю й сиджу в постелi.

В соте – та де там! – в тисячне питаю себе: а що ж, як нi? А що, як вона вигадала цю пiдлу помсту за те, що було вiсiм лiт тому?

І знову i знову я перебираю в пам’ятi всi дрiбницi того проклятого вечора. І знов не бачу за собою такоi провини, яка б рiвнялась цiй карi. Вона ж знала, що я не любив ii.

Знала, знала! Нiколи, нi однiй жiнцi я не казав «люблю», коли не мiг сказати з повним серцем. Я мiг зовсiм не вiдповiсти на це питання, мiг викрутитися жартом, поцiлунком, софiзмом, але не збрехати.

А в нас же й нiякоi розмови про любов нiколи не було. Не було навiть того, що зветься флiртом. Ми були партiйними товаришами та й годi. Правда, вона частенько шпигала мене моiми любовними пригодами, я на це вiдповiдав жартами, та на тому й кiнчалось.