Записки Кирпатого Мефістофеля

Тепер його свiтло падае на бiк шафи i ясно освiтлюе ii.

Я стараюсь бiльше не думати про Андрiйка й силкуюсь заняти свою думку чим-небудь iншим. Думаю про справи, клiентiв, карти, гонорари. Вираховую, скiльки зароблю в цей мiсяць, комбiную оборону найближчих процесiв.

І знов непомiтно вертаюсь до Андрiйка. Знов починаю вiд початку, пригадую, уявляю «качиний нiс»; думки мiняються, мiняеться вся Соня, я вже вiрю iй.

Я схоплююсь, стискую кулаки i в слiпiй лютостi кричу:

– Будь проклята!! Будь проклята! Нiчого нема, нiчого! Одчепись од мене!

Засвiчую лампу, хапаю першi, що попадаються пiд руки, папери й читаю.

Коли починае сiрiти в вiкнi i все мое тiло горiти вiд двох безсонних ночей, я гашу свiтло й падаю в постiль, нi про що вже не думаючи i бажаючи тiльки сну.

Я понурий i злий. Кричу без вини на письмоводителя, на Миколу, i зi злiстю бачу, що вони вiд всiеi душi ненавидять мене. Письмоводитель iде в якiйсь справi, i я лишаюсь сам.

Голову ломить, i бiль переходить у виски.

Комусь Микола одчиняе.

Влiтае Панас Павлович Кривуля. Не входить, а влiтае. Це дiеться так незвичайно, що я, ще не бачачи, як слiд, збентеженого Кривулi, почуваю, що сталось щось катастрофiчне.

Завсiгди спокiйний, до втоми тверезий, чепурний, благообразний, приват-доцент фiлософii, трошки скептик, але не злий скептик, а удаваний, щоби сховати пiд цим скептицизмом м’якiсть характеру, якоi соромиться, – Панас Павлович у цю мить не то п’яний, не то невмитий, але виразно й дуже схвильований.

Його волосся, звичайно ретельно зачесане набiк, немов жовта шапочка, тепер лежить на чолi неохайними, злиплими вiд поту кiльцями. Насмiшкувато-добрi, трохи короткозорi очi, запаленi й обведенi оранжевими припухлими повiками, моргають з-за пенсне напружено й розгублено, немов туди попала порошинка. Все лице з незайманим рум’янцем ясного блондина, з м’яким безвольним носом, здаеться пожованим, брудним i дурнуватим.

– Дома? – одривисто кидае вiн, налiтаючи на мене грудьми й машинально тикаючи руку.

 – Слава богу! Думав, що не застану…

– Що таке, Панасе Павловичу?

Я пiдводжусь, здоровкаюсь i пiдсовую йому фотель. Вiн гепаеться в нього, важко сопучи, й починае шукати хустку по всiх кишенях. Його жилетка застiбнута тiльки на горiшнiй та нижнiй гудзик, роззявляеться вiд рухiв i видно бiлизну. Не знайшовши хустки, вiн забувае про неi й раптом, дуже клiпаючи, дивиться менi в лице.