Записки Кирпатого Мефістофеля

Нi, я радий, що так вийшло, я радий!

Вiн сiдае з виглядом людини, що покiнчила з цим питанням i з полегшенням одкидаеться на спинку канапи, немов даючи собi, нарештi, спочинок. Але вмить усiм тiлом перехиляеться до мене i, блискаючи склом пенсне, шепоче:

– Та ви знаете, що вона примушувала мене брать хабарi? Знаете? Так-так, хабарi! З учнiв, з iхнiх батькiв. Я особисто не брав, я навiть удавав, що не знав про це. Брала вона, на чорний хiд ходили до неi… А потiм на мене робила пресiю в певному напрямi й годi.

Дивуетесь? А розумна, освiчена, поступова жiнка! Музику любить, театр розумiе, вiдчувае щиро. В полiтицi переконана республiканка, мало не анархiстка. Так-так! І разом з тим безмежно-егоiстичний, злий, жорстокий паразит. Простий паразит! Та вона ж нiчого не робить! Нiчогiсiнько! Обiд варить прислуга, хату прибирае прислуга, за дiтьми ходить прислуга. Вона ж тiльки iсть, спить, щось там собi почитуе, iздить по концертах, театрах, розводить розумнi, цiкавi балачки й бiльше нiчого. Та за вiщо?! – раптом одхиляючись назад i простягаючи до мене виверненi долонями догори руки, з непорозумiнням i благанням кричить вiн. – За вiщо, питаю я вас?! Та це ж… досмертний грабiж! За те, що вона викинула з себе два шматки живого м’яса, викинула iз скотячим вереском, страхом, прокльонами, за цi подвиги вона все життя мае право сидiти на шиi людини, мае право вмiшуватись в його життя, нiвечити його, оплювати, зогидити? Так? І замiтьте, замiтьте собi: вона цiлком щиро вважае себе безмiрно вищою вiд тих, що варять обiд, роблять панчохи, годують дiтей. Для неi це все мiщанство, рабство. Та ви знаете, ви знаете, що нема гидшоi, нема паскуднiшоi iстоти на землi, як жiнка матерiально забезпеченого iнтелiгента… Запевняю вас, запевняю! Що таке нашi жiнки, жiнки професорiв, вiдомих адвокатiв, письменникiв, лiкарiв, iнженерiв, як не паразити, як не досмертнi грабiжники своiх чоловiкiв, як не паучихи, що пожирають своiх самцiв? Жiнка мужика, робiтника, купця, навiть помiщика, проста немудрствуюча «мiщанка», як люблять цi паразити називати iх, робить свое дiло в життi, хазяйнуе, виховуе, як умiе, своiх дiтей, чесно заробляе хлiб i любов. А цi? А цi, я вас питаю? О, цi смiються з чотирьох нiмецьких «К»: Кiндер, Кiхе, Кiрхе i… i ще якесь там четверте. О, яке мiщанство! Поступова iнтелiгентна жiнка стоiть вище… О, чортяка б вас забрала! – смiшно хапае себе за голову Панас Павлович.