Записки Кирпатого Мефістофеля

Почуваеться, що вона, дiйсно, швидше помре, анiж буде можна змiнити ii.

Мiж iншим у мене не перестае щоразу, як бачу ii, ворушитись бажання зробити що-небудь таке, щоб омочити цю праведницю в грiх. От якби, наприклад, шикарно одягти ii, напоiти, оточити сластолюбними масними пиками й подивитись тодi, що в неi там за цею непорушною шкаралупою святостi. Менi чогось раз у раз здаеться, що там повинен сидiти звiр. Тому то вона така й уперта, й насторожена, що боiться випустити його.

А втiм, вiн ще вилiзе. Вiн знайде щiлинку.

Хай тiльки з’являться в неi дiти. Ух, який це буде жорстокий, пазуристий, ревнивий звiр! Не пiдходь! А вона якраз з таких.

Клавдiя Петрiвна з породи походить одтаких же замкнених звiрiв. Я вагаюсь назвати любов’ю ii вiдношення до Костi. Це щось чисто звiряче, немiркуюче, страховинне. Одмовляти в чомусь Костi вона не може, хоча розум щоразу робить невдалi спроби в цьому напрямi. Через те у них без перестанку тягнеться боротьба, боротьба двох звiрiв. З самого ранку, коли Костя розплющуе очi й до вечора, коли сон налягае на них, вони не перестають щось перемагати одне в одному.

– Костю, одягайся! Кава прохолоне.

Костя зав’язуе хвiст конячцi, сидячи перед нею в однiй сорочинцi. Вiн чуе матiр, але мовчить.

– Костю, я кому це кажу?

– Зараз!

– Не зараз, а негайно менi одягайся! Покинь коника!

Костя мовчить. Вiн мовчить не через те, що захопився зав’язуванням хвоста, а тому, що це дратуе матiр.

– Костю, даю тобi чесне слово, що не вiзьму тебе з собою на прохiд.

Коли зараз же не встанеш, не одягнешся, не пiдеш гулять.

Костя все ж таки не встае. Материних погроз вiн не боiться, бо знае, що вона свого слова нiколи не додержить, з якою б силою, натиском i жагою не давала його.

– Ну, гляди ж! Прошу, сиди! Але не смiй же плакати, як покину тебе дома. Не смiй, поганий хлопче, мучитель мiй!

«Мучитель» одягаеться через якийсь час, бо йому надокучуе сидiти на холоднiй пiдлозi.

Коли настае час iти на прохiд, вiн робиться дуже лагiдненьким, запобiгливим, ласкавим.

Якщо Клавдiя Петрiвна пам’ятае свою погрозу (вiн пам’ятае завжди!) i постановила неодмiнно здiйснити ii, тодi Костi не помагають цi маневри i вiн мусить вживати iнших способiв. Лагiднiсть його зникае, темнi, круглi оченята стають колючими, косими, верхня губа хижо задираеться догори, виставляючи синюватi, покришенi зуби, вiн сильно паца ногою об стiлець i кричить:

– Нi, пiду! Пiду! І ти не смiеш мене не пускати!

– Іди! А я лишуся дома.