Записки Кирпатого Мефістофеля

Так би мовити, дипломатичного характеру. Треба, розумiете, поiхати в один город i вмовити одного чоловiка, що абсолютноi iстини на свiтi немае й що свiт е не що iнше, як тiльки наша уява. Простiшими словами, дорогий мiй, треба, аби цей чоловiчок змалював на судi деякi речi так, як ми iх уявляемо собi. А щоби це легше було зробити йому, ви поможете йому. Це все ж таки праця – направляти свою уяву в iншому напрямку. А кожна праця оплачуеться. Агiтатор з вас добрий, i вам це легко буде зробити.

– Себто, як же це?!

– Що саме? Ви про вiщо?

Нема нiчого бiльш зворушливого, як оця настовбурченiсть чесностi. З самого початку свого падiння.

– Нi, ви це серйозно?!

– Цiлком серйозно, голубе. А що таке? Можете взяти на себе це доручення?

Нечипоренко раптом поривчасто пiдводиться й говорить поважним, колишнiм своiм тоном, тим самим, яким колись давав менi прикази по органiзацii.

– Слухайте, товаришу Антоне, – (мене, в дiйсностi, звуть Яковом), – коли це жарт, то я знаходжу, що вiн досить дурний.

Вiн не знаходить слова, яке вiдповiдало б його почуванням.

– Та що таке, любчику? Якi жарти? Цiлком серйозно. Ага, я ще забув сказати: гонорар вам я можу запропонувати триста карбованцiв за удачне виконання i сто за неудачне. Видатки, звичайно, на мiй кошт. Їхати, якомога, швидше.

Триста карбованцiв для чесноти при голодних очах i дiточках – це поважний удар iй. Нечипоренко усмiхаеться.

– Одначе, цього я не сподiвався. Чого-чого, а цього не сподiвався навiть вiд вас.

– Ну, голубчику, я не маю часу. Ви подумайте i приходьте з вiдповiддю. Тiльки швидше. Бувайте!

Я встаю i злегка пiдiймаю цилiндра.

– Здорово! – з непорозумiнням говорить Нечипоренко. Вiн одсувае свою собачу шапку на потилицю й неодривно дивиться на мене. Я хитаю головою i йду в гору по бульварi. На лавах, по тiм боцi, що в затiнку, кудовчаться темними купками людськi постатi.

Іду довго, але крокiв за собою не чую. Нечипоренко стоiть на мiсцi чи, напнувши шапку по самi очi, спiшить до своеi «жiночки» швидше розказати про все, що чула й бачила його чесна душа.

Андрiйко сидить у iдальнi за столом i, схиляючи голову то на праве плече, то на лiве, поклавши язика на верхню губу, розмальовуе кольоровими олiвцями якийсь краевид.

Соня лежить у качалцi й читае.