Віртуалка

Про що б я його не питала, вiн нiколи не вiдповiдав конкретно про минуле життя: так, була дружина, стала успiшною бiзнес-ледi у Мюнхенi, поведена на грошах; нi, вони не пiдтримують стосункiв, звичайно, про що ж iм говорити; так, була ще Вiка, ну зовсiм хвора особа, радий, що вiдчепився вiд неi, вона боялася тунелiв i завжди, коли вони заiжджали пiд землю, «сосала член», нi, iз Вiкою також вiн нiколи бiльше не бачився.

Тонi, менi не вiрилося, що вiн мiг забути нашi чудовi митi, нашу пiсню, що ми ii спiвали, зливаючись губами у повiльному танцi, роздягаючи одне одного, опускалися на блакитний килим у нашiй вiтальнi:

…Я беру тебе у своi руки танцюемо

Я вiддаюся

Я дозволяю вести себе куди би ти не йшла

Без ляку

Я тебе цiлую ти мене цiлуеш мене обiймаеш

Ми хочемо

Аби вночi цiеi ночi ми заблукали…

Вiн же тодi, на початку, ще й свiчки запалював.

І я вiрила, що вiн, як i я, – романтик. Що для нього гра свiтла та тiней мае бодай якесь мiзерне значення. Тонi, ми танцювали з ним у мороцi, i я любила його тодi до сказу. І наша любов у такi митi мала напiвпрозорий колiр небесноi далечi.

І чому ж вiн менi потiм, коли я зателефонувала до Італii, аби запитати, чому ж вiн не говорив вiдразу, що йому не подобалося у менi, у нас, у наших стосунках, по-тупому вiдповiв: «Проста не хател портiть тваi харошие маменти».

Звiдки було менi, чаруючий мiй Тонi, знати, що наша любов для нього була боем бика з тореадором.

Та якби й знала, нерозумниця, то, уяви собi, що я, двадцятилiтка, навiть не знала, що цiллю бiйця е вбити бика. Яку логiку мало для мене оте iгрище? Але додуматися до такоi жорстокостi з боку людини сама не змогла i щиро плакала, коли в Інтернетi знайшла вiдеоролик, як загнана тварина на аренi вбивае тореадора. Коли ж дiзналася, що бiдний бик зовсiм не мае вибору: або вiн, або – його, перестала спiвчувати тим довбаним спортсменам, ловцям гострих вiдчуттiв.

Для мене було вбивчим розумiти тодi, що для Ігарюшi, будь вiн биком чи тореадором, наша доля вирiшена; аби порятуватися вiд власноi смертi, треба вбити наше кохання, бо воно ховае у собi пастку. Втрапивши у яку, людина мусить впустити до себе iншу людину.

І хто б мiг подумати, що Ведмежонок уже чотири мiсяцi тому, ще тодi, коли «типу» лiтав у вiдрядження до Сочi, насправдi iздив на винайнятiй машинi на спiвбесiду до Італii.