Сойчине крило

Кинулися пси до нього, вiн пiдлетiв та зараз же сiв знову недалеко од того мiсця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис дивиться, що з того буде, а того й не бачить, що пси пiдходять все ближче та ближче. Далi Дрозд зриваеться з землi й, одним крилом махаючи, мов скалiчений, починае летiти просто до Лиса. Пси за ним.

Бачить Лис, що бiда, як схопиться з мiсця, як крикне до Дрозда:

– Ну що ж ти, дурню! Ти й справдi псiв на мене ведеш?

Тут його пси побачили та як кинуться за ним. Ледве Лис здужав пробiгти декiлька крокiв, як пси наздогнали його й роздерли.

Заець i Ведмiдь

Був собi в одному лiсi дужий та лютий Ведмiдь. Пiде було по лiсi й душить та роздирае все, що потрапить: одного з’iсть, а десятеро й так покине, тiльки дарма життя збавить. Лiс був великий, i звiрини в нiм було багато, та проте страх напав на всiх. Адже ж так i року не мине, а в цiлiм лiсi душi живоi не лишиться, коли Бурмило так господарюватиме. Радили раду i присудили звiрi так. Вислали до Ведмедя посланцiв i звелiли йому сказати:

– Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас знущаешся? Одного з’iси, а десятьох зi злостi роздереш i покинеш? Адже так за рiк то й душi живоi в лiсi не стане.

Краще ти ось що зроби. Сиди собi спокiйно в своему барлозi, а ми тобi будемо щодня присилати одного з нас, щоби ти його з’iв.

Вислухав це Ведмiдь та й каже:

– Добре! Але пам’ятайте собi, як мене хоч одного дня обдурите, то я вас усiх пороздираю.

Вiд того дня почали звiрi день у день посилати Ведмедевi одного з-помiж себе на обiд.

Почали кидати жереб: кому випаде, той мусить iти до Ведмедя i датися йому з’iсти.

Одного дня випало йти Зайцевi. Перелякався бiдний Заець, та що було робити? І не заперечував, тiльки випросив собi годинку часу, щоб з жiнкою й дiточками попрощатися. Та поки там жiнку знайшов, поки всю сiм’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобiймалися, то вже сонце з полудня звернуло. Врештi прийшлося Зайцевi рушати в дорогу. Йде бiдолаха до Ведмежого барлогу.

Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що бiжить вiтровi наздогiн! Гай, гай, тепер бiдному Зайцевi не до скокiв. Іде, нога поза ногу, та все ряснi сльози втирае, та зiтхае так, що аж лiсом луна йде. Аж ось бачить, серед лiсу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибоко. Став Заець над цямриною, заглядае вниз, а в нього сльози тiльки кап-кап у воду. Та побачивши в водi свое обличчя, став придивлятися уважно i враз повеселiв, аж пiдскочив з радостi.