Сойчине крило

А далi давай над ним насмiхатися:

– Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжнiй неборак! А скажи менi, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дрiжджi послали, а ти аж через рiк з дрiжджами прийшов та й тi посеред хати розiлляв?

– Може, коли й правда була, – каже Рак, – а тепер дуже на брехню схоже.

– Овва! Значить, ти тепер прудкiший став?

– Прудкiший чи не прудкiший, а тобi глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше вiд тебе до того пенька добiжу.

– Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотiв би зi мною наввипередки бiгати?

– Не тiльки побiжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на мiсцi буду, – мовить Рак.

Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився iй клiщами за хвiст. Рушила Лисичка, бiжить щодуху, аж курява здiймаеться. Добiгла до пенька та й кличе:

– А де ти, Раче? Нiчого не чути.

– Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.

– Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забiг.

Як Лисиця сама себе перехитрила

Ходив собi Вовчик-братик по лiсi, ходив, та й спiткала його тяжка пригода. Побачили його ловцi-молодцi та й почали за ним гнатися. Тiкав Вовчик лiсом, лiсом, а далi прийшлося вибiгти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловiк з мiшком i цiпом. Вовк до нього:

– Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мiшок! За мною ловцi-молодцi гоняться, хочуть менi вiку вкоротити.

Змилувався чоловiк, сховав Вовка в мiшок, кинув собi на плечi та й несе. Аж надбiгають ловцi-молодцi.

– А не бачив ти, чоловiче, Вовчика-братика?

– Нi, не бачив.

Ось вони й побiгли далi. А коли вже iх не було видно, Вовк iз мiшка обзиваеться:

– А що, пiшли вже моi гонителi?

– Пiшли.

– Ну, тепер випусти мене на волю! – Чоловiк розв’язав мiшок i випустив Вовчика-братика на волю. А той i говорить:

– Ну, чоловiче, тепер я тебе з’iм.

– Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такоi бiди врятував, а ти мене з’iсти хочеш!

– А що, чоловiче! Це так у свiтi ведеться: старе добро забуваеться.

Бачить чоловiк, що дiло погане, та й говорить:

– Ну, коли так, то ходiмо далi! Звернемося до звiрiв, хай розсудять. Коли скажуть по-твоему, то нехай по-твоему й буде: з’iси мене.

Пiшли далi. Зустрiчають стару Кобилу. Чоловiк до неi й говорить:

– Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас.