Роман про людське призначення

Минулого разу ви були в розпачi, де дiстати рожевого флямiнга, щоб перевiрити винахiд, а тут, на пихо, навiть у звiринцi – самi бiлi, бо iх не годують морквою, – i тому в Юнони – абрикосова шия?

– Нi, це пiсля вибуху. Нiжка вiд стiльця, борода й половина щоки молодика, який надто квапився переставити мене туди, де ми однак усi будемо, розматерiялiзувалися на ii шиi.

– То ви остаточно досягли мети?

– Як вам сказати. Воно виявилося дещо складнiше, нiж я припускав. Але я на правильному шляху.

– Пiсля останньоi зустрiчi я багато думав про ваб, та ви – як у воду. Минулого тижня я цiлу добу швендяв мiстом, – знову напало безсоння, тепер саме повня, i на ногах ii легше переносити, – я зазирав до всiх паркiв i скверiв, сподiваючися вас побачити. Якщо у вас нема iнших плянiв, то чи не погодилися б ви бодай на одну нiч до мене? З усiм майном, очевидно. Я вам не заважатиму, а Юнонi…

– Вона чиста, – заспокоiв Безручко, перехопивши погляд Федора, який з деяким сумнiвом глипнув на добре вгодованого птаха, бо йому здалося, нiби гуска пiдморгнула йому, а тодi, саме як Безручко нахилився, щоб пiдтягти мiцнiше мотузку, якою була прив’язана пiдошва до лiвого черевика, а Федiр подумав, що треба себе дещицю й контролювати, аби не чiтко усвiдомленi здогади, якi паразитували в мозку, не накладалися на зовнiшнiй перебiг баченого, деформуючи дiйсний стан речей, – висолопила йому товстий, не гусячий, а явно людський червоний язик з малим укусом на боцi, точнiсiнько такий, як ще вчора у ваннi це вiдобразило вицвiле, запотiле дзеркало, коли Федiр вирiшив пересвiдчитися, чи на мiсцi пошкоджених клiтин (адже саме з того боку вiн завжди прикушував язика) не росте, бува, пiстрякова пухлина.

– У мене тепер нове помешкання, – змусив себе зосередитися Федiр, – отут одразу за рогом. Тобто, воно не нове, а досить таки старе й абияк уряджене, але тут принаймнi нiхто не заглядае менi через плече. Ну i дешевше, бо я останнiм часом рiдше дiстаю замовлення.

– Тодi ви хотiли повертатися до Перу? Там усе ще будiвельникам добре платять?

– Так. Тiльки я передумав.

– Ми вже десь iз рiк не бачилися?

– Трохи менше. Вiд Великодня. Дозвольте вам допомогти? Подвiр’я замикають, i тут безлiч закуткiв, бож будинок старий. Справдi, повно нiш, де можна залишити все майно, i до ранку нiхто не рушить.

– Вiзок нехай. Тiльки з Юноною i скринею я не розлучаюся.