Роман про людське призначення

ь, славу й подвиги, – чи ж не лiпше, аби украiнцiв винищували самi ж украiнцi? кращого й уявити не треба! – хоч би й що там iнакше плескали, надриваючи писки вiд вух до вух, рiзнi говорii на зразок Юрка Олiйника чи Миросi Казан, що з Остапом Чернецьким учащала на проби до Безручкового пiдвалу- майстернi для бандур, де фанатичний Грицько Саламаха навчав ледачих смаркачiв i перестаркiв-дiвуль не лише гри, а й умiння самому виготовити бандуру, – а Мирося, падкуючи перед Юлiяном Кописткою, тодi ще не втратила надii, що дорога до Юлiянового задротованого серця лежить виключно через бандуру, яку Мирося зi мстивою насолодою потрощила на цурпалки того ж дня, як довiдалася, що, попри ii жертвеннi старання, – скiльки здоров’я, витримки й часу коштувала iй та анатемська бандура! – Юлiян заручився, а за тиждень, – подумати лише, за тиждень! коли Мирося згайнувала на Юлiяна найкращих п’ять рокiв, а дiвочий вiк не чоловiчий! – i побрався з ненависною, довготелесою, чистiсiнько: «дiвко, подай горобця!» – Наталкою Ковганiвною, яка в життi нiколи й до рук не брала диявольського iнструмента, мучачися над опануванням якого, Мирося колись у спорожнiлому пiдвалi, коли вже порозходилися учнi, на власнi музичнi вуха, якi марно чекали на Юлiяновi кроки, чула, як Безручко, схвильований новими арештами й дедалi жорстокiшими переслiдуваннями на Украiнi, запевняв загонистого Костя Бурлая, що твердив катеринкою, нiби в усiх своiх лихах виннi самi тiльки украiнцi, i це триватиме доти, доки вони не навчаться затятiше себе боронити i голоснiше кричати про своi кривди, а то мiльйонами виморюють, i пес не гавкне, – мовляв, якби його, Безручкiв, винахiд був здiйснений за Центральноi Ради, то люди тепер не тинялися б по свiту, вiдбiгаючи свого роду й племени, а жили б на вiльнiй не русифiкованiй Украiнi, за незалежнiсть якоi полягло й далi гине стiльки найкращих голiв, – проте воно нiбито ще не все втрачене, – хоч i виглядае, наче навколо суцiльнi мури i украiнському народовi треба щезнути з лиця землi, ставши безiменним погноем для нахабнiшоi нацii, – бо вистачае, аби нехай навiть одна однiсiнька людина, для якоi справедливiсть, людська гiднiсть, доброта й елементарна поряднiсть – не порожнiй звук, перейнялася недосяжним, поклавши його за змiст свого життя, щоб нездiйсненне – здiйснилося, оскiльки не виключене, що саме в цьому стремлiннi: головою крiзь мури до недосяжного – i мiститься людське призначення, хоча людина того й не знае, а часто й не хоче знати, покладаючися з лiнощiв на випадо