Роман про людське призначення

к або, коли вже дiйсно повна безвихiдь, на провидiння: як уже нема жодноi ради, то нехай воно штовхае затурканого чоловiка на путiвець, вiд якого, може, й Безручко не здолав би вiдпекатися, щоб…). – У супроводi дружини (про ii лососеву сукню ще довго трудили невтомнi язики емiграцiйнi манiрницi, вболiваючи за долю цiлоi нацii, в якоi занепадають смаки, що, як вiдомо, тягне за собою свiтовi катаклiзми) та смаркача-сина у смокiнгу (тодi ще не так густо, як кiлькома роками пiзнiше виряджувалися на украiнськi забави), явився на Маланку з опаловою орхiдеею на вилозi, i Федiр тодi вперше пiсля хвилевоi вiдрази до квiтки (що то знак для Паливоди, Федiр довiдався значно пiзнiше, сидячи на терасi каварнi з Паливодою, який, спостерiгаючи полiт галок навколо дiрок пiд банями собору Дiви Марii, зрадив, що вiн приiхав не так на мiжнародний конгрес альхемiкiв, як радше для зустрiчi з Безручком, з яким вiн нав’язав був, а тодi на кiлька рокiв втратив, – що загальмувало всi його дослiди, – тiснiший контакт, щойно Безручко – частково на його, Паливоди, прохання, – повернувся до Европи, невдовзi пiсля чого на Маланцi Федiр уперше й побачив його з орхiдеею, наче викапаною з бразiлiйських хащiв, де витривалiшi украiнськi поселенцi, тiкаючи вiд радянського раю, залишилися освоювати пекельний пралiс, звiдки йому, Федоровi, та Василевi Савченковi, який попервах ще намовляв Федора пiти углиб пошукати дiямантiв, пощастило ледве живим пiсля тропiчноi пропасницi, – дослiвно: сама шкiра й костi, – дiстатися до Перу, аж ще за пiвроку знайомi ледве пiзнавали, що то – Федiр) – вичув бiля Безручка, попри те, що невтомнi емiграцiйнi балакуни, як Сiзiфи, гримiли один перед одним брилами остогидлоi буденщини, яка забивае памороки й менш подразливим одинакам, нiж Федiр (а Безручко тодi так само жартував i молов непотрiб, як то переважно мелють на багатолюдних збiговиськах, на яких i зроду Федоровоi ноги не було б, якби не Марiйка), однак Федiр ще тодi вперше вичув бiля Безручка товсте, цвяхувате на дотик (Федiр аж зацiпенiв, коли замiсть шкiри на ньому потекла фiялкова в шафранових цятках блискавка) чiтко окреслене силове поле, яке тепер, – i то зовсiм не тому, що гуска подивилася на Федора блiдофiялковими орхiдейними очима, щойно Безручко заходився обережно висмикувати з вiзка, притримуючи правою рукою, як немовлячi сiдницi, виварку-барабан, – набрало остаточного об’ему й пружности.

– Барабан-виварку можете лишити у цiй нiшi.