Роман про людське призначення

Майно не пропаде, – зосереджено мовив Федiр, проймаючися раптом аж надривним спiвчуттям до обох Безручкiв, а крiзь нього й до самого себе, а особливо до тiеi нiбито чужоi частки в собi, що виникла в ньому пiд час пропасницi у вiчнозелених нетрях, коли над ним висiло, випалюючи нутрощi й мозок, подвоене обличчя Василя, з якого зiркою на всi боки виростали, щомитi змiнюючися, завдяки геометричному татуюванню, дедалi потворнiшi звiрячi пики, за котрими вiн, завмираючи, стежив, як тепер за Безручком (бо в душi калатав кривавий згусток, що безпосередньо, хоч i не знати як, стосувався i його, Федоровоi долi, виповнюючи все ество ламким неспокоем), i Федоровi здалося, нiби не вiн, а крiзь нього весь свiт, що нагло крiзь його зiницi отримав усепроникальну видющiсть, уважно стежить (оскiльки вiд цього залежить остаточне i едине призначення, яке ще надто полохае його), – як обережно вже цей обшарпаний, але наче справжнiший, а, головне, остаточний Безручко, для якого покищо закiнчилися наступнi перевтiлення, виймае з вiзка круглий агрегат, стримуваний алюмiнiевою покришкою на двох замках, подiбних до баранячого шлунку, що його Федiр з лiкувальною метою купив на базарi в Лiмi напередоднi вiд’iзду до Европи.

– Це не барабан. І не виварка. А скриня. Власного виробу. Чи коли волiете: сплющена сфера з ручкою. Моя фанерна почала протiкати, i я мало не втратив винаходу.

– Нi. Я нiчого. Зрештою, чому скринi не бути круглiй i алюмiнiевiй? Дозвольте, я вам допоможу.

– Нi, нi, боронь Боже! За жодних обставин! Юнону й скриню я нестиму сам.

– На Юнону я не претендую, алеж вам справдi важко.

– Якщо я вам доручу скриню, може статися вибух, бо вона запрограмована виключно на довжину коливань моеi правицi.

– Це ви навмисне, аби ii не вкрали?

– Лише частково. Справа в тому, що енергiя, якою живиться винахiд, iде з мого серця. Дотик чужоi руки спричиняе коротке замикання психiчних бiоодиниць, чи бiоквантiв, що дорiвнюватиме iхньому розщепленню, а вивiльненi бiочастки значно перевищують потужнiстю енергiю вiд розщеплюваного атома.

Федiр глянув на Безручка, чи вiн, бува, не жартуе, користуючися його невiглаством у фiзицi, i, трохи повагавшися, висловив сумнiв:

– Тодi вашим винаходом нiхто не потрапить скористатися?

– Чому нi, адже вiн для всього людства.

– Але як? Я пригадую, ви менi раз уже пояснювали, лише я був заклопотаний i не зрозумiв. Ще минулого разу.

– Нiчого.