Повія

Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала. То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде ii; а то вже i свiт заглядае у вiкна своiми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi тихо, не поворухнеться. «Хай же мати спить, – дума Христя. – Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь». Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тii тишi, що панувала у хатi; як на те ж – солома шелестiла, аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, iй треба умитися, а води у хатi немае.

Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася знову у хату, то перше, що iй кинулось у вiчi, – мати вже встала: у чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла ii постать сiра… То не мати, то не жива людина, то – виходець з того свiту. На кiстлявих ii плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на неi шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи своiми кiстками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив'янi шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала… Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста ii тремтiли, наче що шепотали… Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр.

– Не вернувся?.. Немае? – мов трава суха прошелестiла, спитала Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi ii горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна сльозина не показалася.

У обiд знову Грицько суне.

– Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! – сказала Христя, углядiвши Грицька.

– Де мати? – спитався той, увiйшовши у хату.

– На печi, – одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi.

– Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! – почав вiн.

– Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? – простогнала, пiдводячись, Прiська.

– Прийде… Дожидай… Дiждешся… Змерз! – рвучи слова, додав накiнцi Грицько.

Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона кинулась, трiпнулася… та так i закаменiла на мiсцi – хоч би слово яке сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася на Грицька.

Христя собi глянула на його, подивилася на матiр, схопилася за лице руками, притулилася до комина головою…

– О мiй батечку, мiй таточку! – нестямно скрикнула вона, i вся ii постать затремтiла.