Повія

У Грицька морозом сипнуло вiд того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: вiн пройшовся по хатi i знову почав докладати:

– Оце у волостi був… носив подушне… При менi бумага получена, об'явити жiнцi чи дiтям, чи родичам яким, щоб прийшли у мiсто признавати… Знайшли у снiгу замерзлого… Загнибiда, либонь, признав… Так щоб узяли поховати, коли хотять… Там бiля його i чоботи новi знайшли i ще щось… З волостi хотiли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рiвно буду на тiм краi – зайду й скажу.

Грицько, скiнчивши, подивився на Прiську, поглянув на Христю… Прiська мовчала; Христя тужила. Вiн знову пройшовся по хатi, раз i вдруге; знову глянув на дочку i матiр… Нiхто не вгадав би, що його очима свiтило: чи радiсть, чи гiрка ураза? Лице його якось перекосилося… По хатi носилося Христине лементування.

– Ви ж чули? – глухо спитався вiн i, повернувшись, пiшов з хати. Слiдом за ним, наче докiр, вирвавсь нестямний крик Христi i розпався надворi. Грицько, струснувшись, повернув улицею.

– Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. – кричала Христя, пiдходячи до матерi. – Що нам тепер, бiдним, робити?..

Вона дивилася на матiр своiми заплаканими очима, а мати на неi – сухими, як огонь, палючими.

– О горенько наше! о лишенько тяжке! – тужила, припадаючи до матерi, Христя.

Прiська все божевiльне дивилась на неi та тремтiла. А се – наче що з-пiд Землi – трiснуло, писнуло… Страшний охриплий крик вирвався з Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем… Прiська припала до Христi, обхопила ii голову руками i страшно-страшно завила.

– Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки!

Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тii темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати… Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплii лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався по долiвцi… Сум та туга виглядали з темних куткiв.

До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору iх страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? – i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать.

Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? – та ще гiрше розразила ii серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i заллеться плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому.

Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею.