Повія

– Хiба я у вас дурно той хлiб iла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!

– Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиi руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов – вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?

Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з ii давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неi, – не було iй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитуе:

– Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви.

Хоч воно i не свое – панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

– Що ж робити, Хiвре? – тихо схлипуючи, почала Прiська. – Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немае.

Отi два рублi – то ж останнi, на якi тiльки й надiя.

– Де ж ти iх вiзьмеш, як немае? Позич у кого, – рае Хiвря.

– Хто ж менi позичить? – уже навсправжки плаче Прiська.

– Ну, чого ви завелися? – грiзно скрикнув Грицько. – I розпустили натяки обое! Вона нахваляеться позивати… ну – i йди, ну – i позивай… Страшнi ii позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди – позивай!

Прiська побачила, що ii женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться – i навсправжки вижене.

А хiба довго йому розсердитись?

– Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Прiська. – Не даете – самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.

– Я так i знав, що прийде бiсова манiя! – промовив услiд iй Грицько.

– Походе-походе та й пiдоб'еться, – одказала Хiвря. – Краще менi платок на празник буде.

Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце ii болiло, сльози заливали очi… Що iй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.

. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…

Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла ii.

– Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду – не дiждуся вас!

Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.

– А ви й не примiчаете, що я в нових чоботях? – щебече та.