Повія

 – Дивiться – якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!

Прiська зирнула; досада ущипнула ii за серце.

– Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi – то бiльше дадуть за iх.

– Як? Хiба ви продавати будете? – неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.

– Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.

Як недавнечко ще радiло ii серце, коли вона придiвала iх; коли вони, мов вилитi, обхопили ii ногу: i невеличкi – а хоч би де придавили!.

. «Нехай тепер Горпина одступиться з своiми, хоч ii i на заказ шитi», – думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узуе iх, як усi будуть заздрити iй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела ii очi на iх, велiла скинути – продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився iй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили iх.

– З якоi речi iх продавати? Це моi… Ну, старi i продали б.

Нащо й купувати було, на продаж хiба? – одно свое Христя.

– Мовчи! – скрикнула Прiська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!

Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила iх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукуе та виводить нитку за ниткою: Христя довбаеться над мережкою… Чутно, як у тii веретено сюрчить, а в другоi шитво лопоче.

Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тii нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до iх прийде i чого?

– Здоровенькi були! – роздався край порога молодий жiночий голос.

– Тiтка Одарка!.. Здоровi! – перша одказала Христя.

– Здорова, Одарко! – глухо привiталась i Прiська.

– А я увiходжу у сiни, слухаю – тихо; думаю – немае нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.

– Отак, як бачиш: сидимо та сумуемо, – каже Прiська.

– Ми се недавнечко пообiдали. Мале мое заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?

– Спасибi тобi, Одарко, – зiтхнувши, дякуе Прiська. – Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здаеться, одвернувся.