Повія

Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.

– Де ж ви були?

– Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха ii мова; мовчки слухали ii Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…

– Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася – так би крiзь землю й пiшла.

– Бог з вами, тiтко! – умовляе Одарка. – У вас он дочка; треба ii до ума довести, треба ii пристроiти. Хто об iй потурбуеться без вас?

– Добрi люди, Одарко, коли вони ще е; а немае – гiрше не буде… Я жила свiй вiк мiж чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – i вона проживе, а не буде – то ii дiло… А менi – годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться.

Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, iй здавалося – то само лихо глухо бубонить своi жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя.

Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiе з гiркими докорами на вустах!.. «Отаке наше життя, отака наша доля!» – глибоко зiтхаючи, думае вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своеi роботи. Одна Прiська не перестае, не вгавае…

– Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi – радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.

. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немае; ковбаси – розговiтися – нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже – немае; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiе дитина обновцi… а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!

I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати.

– Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, – почала Одарка.

 – Якоi вам риби треба? Солоноi? Оце завтра або пiслязавтра поiде Карпо у мiсто; я йому дам своiх грошей, скажу – ви дали. Хай купить. А ви вiддасте.

– Одарко, голубко моя! – замолила Прiська. – Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш!

– Та стiйте, не перебивайте, – почала знову Одарка. – На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу?

– Та й на копу буде.

– Ну, на копу. А узвар у мене е.