Повія

Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова ii не держалася прямо – важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд неi гойдалася на помокрiлiй стiнi.

– Мамо! – скрикнула Христя.

Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.

– Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? – спитала Христя.

– Як хочеш, – одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути.

Христя пiдкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi висить одежа – свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тii тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгае по ii виду, одежi – iй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здаеться, слухае бурi, що так страшенно гуде та вие кругом хати… I здаеться iй, щось шамотить там… крекче, преться, добиваеться. Почувся i голос людський.

– А буря яка, господи! – промовила Христя.

– Цить! – крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице ii ожило, ув очах грае одрадiсть.

– Гей!.. Чи чуете?.. – доноситься голос знадвору.

Прiська стрибнула з полу та – в сiни.

– Ти, Пилипе? – питае, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом.

– Що це у вас стоiть на дорозi? – допитуеться голос.

– Хто там такий? – обiзвалася й Христя.

– Се я.

– Хто – я?

– Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату… Оце б'е яке! Оце Закуйовдило!

За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до самоi стелi.