Повія

– Здоровi! – привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, свое довге суворе лице, насупленi брови, здоровезнi намерзлi вуса.

– Здоровi! – одказала Прiська.

– З сим днем, що сьогоднi!

– Спасибi.

– Пилип дома?

– Немае.

– Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?

– Та як поiхав на ярмарок ще на Варвари, та й досi немае, – зiтхнувши, одказуе Прiська.

– На чорта й краще! – одно свое Гркцько.

– Що ж там таке?

– Що? подушне! – грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу.

– Не знаю, – каже, помовчавши, Прiська. – Коли вернеться – скажу… Узяв трохи хлiба продати, якщо продав…

– Та я цю пiсню не вiд одного чую! – перебив Грицько. – Лиха iх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь… х-хе!

– Чого ж ее так припало? – пита Прiська.

– Гаспид iх знае! От нещастя! – чухаюч тяжко. – Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по iх ходи та збирай…

Прiська мовчала.

Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його – як раз плюнути; а коли розсердився – як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.

– А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! – сердився Грицько. – Душею наложиш через iх, проклятих!.. Та хоч би грошi давали.

– Що ж, як немае грошей, – йому тихо Прiська. – Хiба б не раднiшi вiддати?..

Коли й заробити нiгде.

– Брехня! – обiрвав Грицько. – То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по iх разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!..

А нема того, – слiдуе з тебе – i вiддай, коли слiдуе. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам.

– Було б що вiддавати, – усмiхаючись, каже Прiська, – а не то що в шинок ще носити… Уже, здаеться, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти?

– Не нашого то ума дiло… Сказано – дай, то й вiддай.

– Воно ж i даванню кiнець е… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi – не мiряно! З iх би i брали.

– Хiба не беруть i з iх? Думаеш, милують – беруть!

– Та не стiльки, як з нас. З iх за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, – вороговi такого не пожадаеш.