Апостол черні

Запанувавши на мить над одним, вiн вхопив тут же другого сильною рукою, як першого, i привiв i цього на недовгий час до послуху.

За час тоi короткоi дикоi боротьби мiж розбiшеними звiрятами i молодим чоловiком, опритомнiв вже i фiрман i, гукнувши своiм, iм знаним, голосом, зiскочив з фiри, щоб якнайскорше прийти борцевi на помiч, кидаючи понад себе душпастиревi вiжки, що з вiдкритою головою та поблiдлим обличчям сидiв на фiрi i про нiщо вже не думав, крiм одного, як би охоронити дитину вiд калiцтва або й смерти.

Юлiян, що стояв ще бiля фiрмана, сховавши одну руку поза спину, з чолом зморщеним, мов з фiзичного болю, приглядався через хвильку, як сей випрягае сильно тремтячi, вiдсапуючi конi, приглядаючися при тiм упряжi, чи не пiрвалося що в нiй, щоб через це не зайшла поновна перепона в дальшiй дорозi.

– «Ангеле-спасителю!» – скрикнув тут нараз отець духовний, опам’ятавшися, i собi з переляку, простягаючи руку до молодця, що все ще стояв на мiсцi i слiдив за роботою фiрмана.

«Хто ти, дорогий сину?» І з тими словами о. Захарiй скочив з фiри, а за ним i молоде дiвчатко. Юлiян не пiдводив очей. Його повiки закривали iх, неначеб не мали сили пiдiймитися. «Чий ти, Божа дитино?» – повторив свое питання душпастир i опинився коло нього.

Доперва тепер пiдвiв сей очi. Вони глядiли так сумно, що о. Захарiй вiдступив з переляком.

– «Ви ушкодженi?» – спитав.

Сей заперечив головою: «Незначна дрiбниця… на правiй руцi».

– «Вона цiлком закривавлена!» – скрикнуло дiвчатко, що зайшло аж поза спину молодця, вiдкрило покалiчену руку i тепер затривоженими очима витрiщилося на нього.

Та не довго. Нараз – чи пiд впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло з своеi шийки бiлу тоненьку хустину, якою обв’язала ii матiр вiд «пороху» i можливоi простуди вечером в поворотi, i подала Юлiяновi, аби хоч накрити бiдну руку. «Перев’яжи нею руку свою, – упiмнув душпастир. – Видиш, яке нещастя?» Але вона не зволила. Надмiрно окровавлена рука завдала iй стiльки переполоху, що вона боялася ii доторкнутися.

Тодi зробив це о. Захарiй. Молодець подякував. – «Тепер вже пiду, – сказав з полегшою. – Я йшов до гiмназii – але… я справдi вже мушу йти, – додав, коли о. Захарiй всунув його лiву руку в свою з намiром заопiкуватися ним. – Я надобре спiзнився». Сказавши це, вiн витягнув квапно руку, пiдняв свiй капелюх з землi, де лежав тут запорошений i потоптаний копитами, зiбрав книжки i поступив вперед. Але о.