Апостол черні

Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрiбне, в пам’яти, але по часi замкнув ii. Хутко потiм появилася i Зоня i, минаючи попри него до другоi кiмнати, повела рукою, пестячи, крiзь його густе, темне волосся.

– «Що ж там, хлопчику?» – спитала усмiхаючись.

– «Гм?»

Його задуманi очi провели ii, а вiдтак мов вiдтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Вiн не обзивався до неi. «Сей о. Захарiй якийсь дуже симпатичний i добрий… – зачув вiн, як говорила в притикаючiй кiмнатi до матерi.

 – Його запрошенне було таке правдиве i тепле. Пiсля його опису тота «Покутiвка» – чистий рай. Лiс, став, iзда верхом, бiблiотека, гарнi господарi… спокiй i свобода, наколи б так на мене – я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обiйми i вказала на вiкно, неначеб мала туди вилетiти.

Юлiян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворенi дверi, не рухаючись з мiсця: «Поки що – той рай дратуе мене. Когось так напасти i… обтяжити. Розумiете?» Зоня появилася, мов покуса на порозi, «Покутiвка е власнiстю «панiв» Гангiв? – спитала.

 – І де ще тi вакацii? А та дика качка, Ева, погана дiвчина…»

Юлiян здвигнув плечима. Був дiйсно роздражнений. «Собi погана», – буркнув пiд носом i заглибився, як перше, в книжку. Коли по часi встав, приступив до сестри. Вiн обняв ii здоровою рукою i, притискаючи ii личко до свого, сказав: «Коли я побачуся вже в горах на найвищiм шпилi?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!»

– «А мене Покутiвка, – подражнила його наново сестра, – але поки що йду до батька, – додала, – бо iнакше сам покличе… i буде грiм.

Треба викiнчити направку одного годинника, бо завтра реченець».

* * *

Юлiян працював допiзна, а коли лiг до супочинку, приснилася йому Покутiвка. І не саме село, а якесь одно мiсце в нiм. Вiн стояв на краю темного лiсу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в мiсячнiм сяевi став, i по котрiм плавали дикi качки. Одна з них вiдлучилася вiд табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лiсi.

Вiн вiдступився i поглянув на небо, воно було повне зiрок, i одна з них впала йому перед ноги. Коли зiгнувся, щоб ii пiдняти, станув коло нього Юлiян Цезар Gallius[5 - Юлiян Цезар Gallius, Юлiй Цезар, Цезар Гай Юлiй (102 або 100 – 44 р. до н. е.) – визначний державний i полiтичний дiяч Стародавнього Риму, полководець, письменник. Був консулом 59 р. до н. е. У 58–51 pp. до н. е.