Апостол черні

Подiляеться на 96 департаментiв, що створенi на територii iсторичних провiнцiй. Столиця Францii – Париж. Офiцiйна мова – французька. Релiгii: католицизм, протестантизм, iудаiзм.], а в украiнцiв тепер – неначе передчуваючи, що було й для Украiни непремiнно потрiбне. «Для Украiни!» – кликав його молодий голос.

Але нiхто не чув той оклик в молодих грудях. Тут, де вона була лиш дрiбонькою жменькою дрiмучого елементу.

Час вiд часу намовляли його в хатi до богослов’я.

– «Пiшов би з дому, – говорив батько – осiвся б де-небудь апостолом «чернi» без турбот i клопотiв для батька й матерi, трудився б для свого упослiдженого народу, жив би й сам попри него, став би зразком культури у своiй окрузi, у своiм змислi й не жив би марно».

– «А я б лиш здалека благословила одинока й ловила б слова про те, як йому поводиться й чи любить i шануе наш селянин свого апостола! – докiнчила мати. – Вiдтак, колись нехай би вже вiн поблагословив свою матiр до вступу у вiчнiсть».

Та його власнi молодi мрii оставались поки що без виразних контурiв i рiшучих вирiшень i були у бiльшости противнi тим його родичiв.

* * *

Повний охоти до життя, вiн чувся й iнодi нiби непоборимий в захватi до борьби з життям за здобування своеi, хоч неясноi, мети, з iншим разом мав вiн в своiм вiсiмнадцятьлiтнiм вiку часи, де неначе жив лиш мрiями. Се було тихими, зористими ночами, лiтом чи зимою, де здавалося йому, що зливався з ними в одно й не тямивсь майже, чи знаходився вiн в снi, чи на явi. Мрiяв з розплющеними очима про такi самi якiсь яснi, мiсячним свiтлом, нiби фосфором, пронизанi ночi, повнi чудного настрою, в котрих нiби перетворювався в здобуваючого великого сина Украiни.

На якiм полi?

Се вiн вже не знав.

По разовi знову опановував його меланхолiйний настрiй, що виникав з питання, чи дiйде вiн без перепон до мети? Чи буде фiлологом, чи адвокатом? Що ждало його в життю? Щастя? Смуток? Психiчного терпiння вiн уникав, бо воно так само паралiзувало, як убожество, через яке мусiв не одного хосеного i збагачуючого свiдомiсть зрiкатися.

Одначе з-помежи того неясного, меланхолiйного хаосу, вiщуючих i негативних зворушень, здоймалася перед його уявою, неначе зiмля, неначе з серпанку, не чия iнша, а його власна голова, котра впевняла чим-то з свого обличчя, що вiн переможе.

Але як не раз вже, так i тепер, не добулася повна вiдповiдь з глибини його нутра на поверхню порiшень, а осталася й надалi непевним миготiнням до часу зрiлого моменту.