Апостол черні

Це слово мае ще й застарiле значення: «Вихованець останнього класу духовноi семiнарii».У фiналi роману теза: «Ви покинули богослов’я, хоч квапилися стати «апостолом чернi», а тепер, може, знову хочете вернутись до давнього?»«Нi, вiдколи я вступив до вiйська, буду триматися вже меча», – така вiдповiдь Юлiяна Цезаревича.], до котрого його вiд часу до часу намовляли, особливо батько; бо, як убезпечував, вона найлегше до осягнення. Але, коли звертали на те увагу, Юлiян мовчав уперто. Хiба лиш часом говорив болючо: «Чого менi там?» Або – «нехай мене ради Бога нiхто до нiчого не силуе.

Ще послiдня хвиля для мене не вибила». І його оставляли.

* * *

Одного разу, се було лiтньоi днини, проходжувався вiн з задньоi сторони хати в невеличкiм, сестрами добре спорядженiм, зiльнику й перечитував Шекспiра «Юлiй Цезар».

Роблячи се, вiн споглянув крiзь широко вiдчиненi вiкна на обох сестер, з котрих одна, Марiя, викiнчувала якесь мозольне шитво, що мала кудись за платню вiдносити, а наймолодша Оксана – над зошитом i книжкою.

Тепер плакала.

Марiя вспокоювала ii. Вiн знав, о що розходилося. Один iз професорiв, хоровитий нервовий математик, що вимагав без огляду на другi предмети, до свого чи не найбiльше посвяти, дав дiвчинi, хоч вчилась, як впевняла, найпильнiше в другiм семестрi, двiйку, що мала iй внести, як довiдалася, або поправку… або, коли б не склала ii, втрату цiлого року. Розжалоблена тiею – як впевняла – несправедливiстю, чутлива дiвчина то жалiлась сестрi, то знов заносилася голосним плачем, не замiтивши, що за вiдчиненими недалеко дверми стояв батько й прислухувався сiй сценi.

– «Коли б у нас iнший батько, – нарiкала крiзь плач, – уступився б за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дiстала хоч поправку й цiлий рiк не тратила, се ж не для мене. Ох, якi невиносимi предмети математика й фiзика! Але моя доля його нiчого не обходить. Коли б я чужий годинник, – тягнула гiрко, – що в нiм колiщатко попсувалося, вiн взяв би його нiжно в руки, приложив до вуха й спитав як лiкар хорого: що тобi хибуе, чого не достае? Я тобi поможу, вiд того я е; щоб тебе порятувати.

Але ми, як тi сироти або якi робiтники в свого батька, а вiн наставник над нами. Се батько такий? Якби прийшлося батька вибирати, я би вже знала, як поступити – заждав би вiн трохи…»

– «Оксанко, – упiмнула старша сестра, – ти нiби мудра дiвчина, а таке верзеш. Не соромно тобi?»

– «Соромно! – вiдчулося упрямо.