Апостол черні

 – Так якби я знала, що тепер з того всього вийде… а все вiн винен…» – i тут урвала.

– «Поможи собi сама, коли хочеш колись хiснуватися правом учительки. А долю й родичiв вибереш собi сама, коли припаде тобi опинитися вдруге на свiтi. Працювати я вмiю. Але жебрати за вас чи за себе я не буду й вам не дозволю. Лиш одна марнота, отже нiщо, а вже тебе розхитало. А що буде далi? Та плач, коли хочеш, але бодай знай, чого плачеш!» – роздався лютий голос годинникаря за плечима п’ятнадцятилiтньоi, а з тим i кiлька голосних хлястунiв по молодих плечах.

Несподiваний напад батька й окрик переполоху й болю з уст дiвчини рознiсся через кiмнату. Неначе роз’ярений молодий тигр, вискочив в ту хвилю знадвору через вiкно Юлiян i вхопив батька за руки.

– «Тату, що дiете? – крикнув з обуренням i стиснув, мов клiщами, батьковi руки. – Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашiй вдачi потрiбно, але ii оставте в супокою. Вона лише жалiлася, не просила вас о нiщо, як i не просить жадне з нас нiчого, щоб i не входило в круг ваших обов’язкiв щодо ваших дiтей… Але бити? Стережiться, тату.

Все мае своi границi. Старi дуби громом несподiвано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своiх дiтей там?»

– «Що бив доти молотом у залiзо, доки не викликав iскру й не надав потрiбноi форми…»

– «Форми?» – повторив Юлiян i скривив зневажливо уста.

– «Котру хочете пiсля себе створити, батьку?» Старий годинникар неначе остовпiв на мiсцi з несподiваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побiлiлими устами й розгорiлими очима.

– «Форми», – повторив.

– «А що буде з душею?»

– «Тверда нехай буде, як камiнь».

– «Тодi й сльози, що будуть колись на ваш грiб падати, скаменiлi будуть», – вiдповiв i вмовк.

Ще стояли хвильку, ще глядiли один одному в вiчi, мiж тим, коли сестрам тiлом iшов мороз.

– «Ти пiдеш з моеi хати…» – обiзвався перший батько й сiпнув рукою, щоб вирвати ii з молодоi правицi.

– «Пiду, тату. Само собою розумiеться».

– «І пожалуеш гiрко своiх слiв i поведення проти батька». Вiн, наче мечем, рiзав поглядом молодого сина.

Сей випустив руки батька зi своiх i вiдступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тiй же хвилi опустив руку; поглянувши в його лице, вiн не мiг свiй замiр виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав – не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька.