Апостол черні

Як дуже мусив вже бути вправлений в гамуваннi себе, коли тепер, перед розбурханим гнiвом батька, вiн не клiпнув нi оком, стояв спокiйно, неначе не зайшло межи ними нiчого. «Оставте се, тату… – сказав лише. – Се все одно не доведе нi до чого й ви лиш непотрiбно зворушитеся. Я ваш вихованець, i не можу iнакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував. Ви цього не схочете, хоч i як ви жорстокi. А щодо покинення вашоi хати, то не журiться. По матурi я пiду. А коли б ще вернув, то хiба на стiльки, щоб iз вами, матiр’ю та сестрами попрощатися, а може, й то нi; бо який спогад з родинного дому треба винести з собою.

То ж залишiть ваш замiр. Я далеко поiду…» – i тут урвав.

Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.

Вiн глянув на неi й, не сказавши нi слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стiнний старомодний годинник… в формi позолочених рам нiби чотирокутноi скриньки з личком годинника – якусь годину i вслiд за тим розплилася вiд нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонiв паралiзувала бурхливi почування.

Музикальний механiзм грав менуета.

Юлiян пiдiйшов до вiкна.

Батько поглянув на годинника.

– «Хто його накрутив? Його мусiв хтось недавно накрутити, iнакше вiн би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»

– «Я», – вiдповiв син, поглянувши певно батьковi в очi.

Батько притакнув головою.

– «В цiй хвилi мiг би я багато простити, – сказав стисненим голосом, вiдiтхнувши глибоко.

 – Сей годинник – то мiй одинокий скарб i приятель, що остався менi по родичах, а радше сказати, по моему батьковi. А що…» – i тут урвав.

– «Вiн не лиш свiдок моiх сирiтських лiт, але вiн був i першим дарунком вашiй матерi, свiдок моеi любови… до неi, свiдок моiх освiдчин iй i свiдок, як вона, та добра й терпелива, прийняла моi освiдчини, а враз з тим i вибрала собi й батько для своiх дiтей».

Сказавши се, не поглянув нi на кого – опустив кiмнату.

* * *

В нiй стало тихо.

Всi неначе здержали вiддих, перебуваючи пiд вражiнням щойно пережитого, мiж тим, коли годинник грав i грав, мов добрий приятель розказував дiтям про минуле i давне, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодiю, доки не розплилася, оставляючи по собi лише пiвголосне тикання й тишину.

По довгiй хвилi мовчання, пiд час котроi вставився й легкий сумерк в кiмнату – стояв оборонець, брат, як перше при вiкнi, сплiвши собi пальцi поза голову в волоссю i не рухався з мiсця.