Апостол черні

«О Цезар, Цезар…» – прошептали враз його молодi уста i вмовкли.

Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по раменi. «Ти любиш тоту постать зi старинноi iсторii?»

– «Так», – вiдповiв i мовчав далi.

– «Але його зрадили i вбили…»

– «Їм здавалося, що буде лiпше, як буде республiка… i докидували йому деспотизм».

– «Так».

– «Вiн був один з найбiльших й найзначнiших мужiв». При тих словах вiн звернув свое гарне обличчя до неi.

– «Зрада, Юлiяне, се мабуть найпiдлiший вчинок, на який може здобутися людина», – вкинула вона, щоб щось сказати, вiдчуваючи, що вiн не в настрою дотикатися щойно лише скоiвшоiся сцени з батьком.

– «Так воно й е, – вiдповiв вiн. – Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада бувае. Інодi цiль освячуе средство».

– «Кожда, брате».

– «Справдi кожда е гидкою подiею. Ми майже всi зрадники, сестро. Хто бiльше, хто менше».

– «Як-то?»

– «Пiдстелюемося, лицемiримо, продаемо своi погляди, не звертаючи уваги нi на прохання душi, нi окрику совiсти своеi».

Тут махнув рукою i знов замовк, вiдвернувшися, як перше, до вiкна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юлiяне…»

Вiн не вiдповiв i лиш ледве помiтно звернув до неi голову, поглянув на неi i сховав очi.

– «Юлiяне!»

Мовчання.

– «Колись все змiниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день вiдбуваеться змiна, доводить до чогось нового, свiжого. Все пiдлягае законовi змiни».

– «Ти фiлософуеш, як iнодi батько, а я хотiла щось iнше сказати.

Хотiла сказати, який вiн».

Брат зморщив чоло.

– «Остав його. Вiн не зносить, що слабосильне. Се його характер, вiн поспiшний, однаковий, як той лев, i нiколи iнший не буде. Саме на таких, як вiн, можна будувати. Вiн нас нiколи не заводив. Не обiщував, що не мiг додержати. От що».

– «Я хотiла сказати, брате, – вкинула поважно сестра, – що колись все змiниться на краще, на лiпше».

Вiн похитав головою.

– «Так. Бо й ти вiриш в той забобон – iлюзiю, що все, що будуче – краще.

Але можна й помилитися».

– «Я думаю щодо наших обставин, Юлiяне».

– «Ах… – сказав протяжно i усмiхнувся сумно. – Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваете щасливими, виходить, нiби я мушу таким стати».

– «Ти i нас колись ущасливиш, як дiпнеш своеi цiлi».

– «Коли-то буде?» – спитав коротко.

– «Ну звiсно; колись… за кiлька рокiв, кажiм. Тодi, може, котрась iз нас i застукае до тебе в вiконце».