Апостол черні

Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник[2 - Шварцвальдський годинник – такий, що зроблений у Шварцвальдi – гiрська мiсцевiсть у Нiмеччинi, на пiвденному заходi, де бере свiй початок рiка Дунай.] в формi невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластiвка так знаменитоi рiзьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилiтнiй хлопчина, побачивши нiби живу пташку на дрiбнiм будинку з личком годинника, аж писнув з радiсного подиву, йому вiдразу забажалося притиснути ластiвочку до себе.

«Тату, дайте!» – кликнув i простягнув руки за годинником, що стояв мiж iншими на столi, при котрiм сидiла непохитна стать поважного батька i перебирала щось мiж частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помiчав, що дитина коло нього.

– «Я нiчого пташечцi не зроблю», – впевняв благаючим поглядом малий i простягнув ручку вдруге. Батько пiдвiв очi вiд роботи i, нiби усмiхаючися, сказав: «Але вона тобi може щось зробити».

– «Вона кусае?»

– «Вона вiдлетiти може…»

Дитина вдивилася зачудовано на батька.

– «Вiдлетiти?»

– «Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши ii; а тепер вiдходь i не мiшай!»

Хлопчик вийшов. Не минуло кiлька хвилин, коли вiн наново з’явився, прийшов i станув, як перед тим коло стола i намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.

– «Вона ще сидить, – прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. – Пташечко моя маленька, ти вiдлетиш?»

Батько пiдняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона вiдлетiла? Йди, повторяю».

– «Вона не вiдлетить, татку, – прошептав хлопчина. – Я ii не возьму в руки. Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю iй нiчого».

– «Так. Не зробиш iй нiчого. А вiдки ти то знаеш?»

– «Бо так. Вона гарна i я ii люблю. Вона така гарнесенька».

Та тут же зайшла несподiвано змiна з батьком. Йому очi заблиснули гнiвом i вiн крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твое, i не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю – а знаеш, плакати не вiльно».

І дивне диво. Чи вiдчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодiй, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Вiн не змiшався, лиш сказав: «Не кричiть татку, вона зараз вiдлетить», – а опiсля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок i, то отвiраючи, то замикаючи його, як се роблять дiти, виявляючи тим свое сильне бажання посiдати забажаного предмету – не рухався з мiсця.