Людина і зброя

– Де це ви бачили?

– Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам – як над Лiсопарком – раптом по небу джик! Хтось же е ото, що сигналiзуе, га?

Богдановi здалося, що Штепинi пiдозри в цю мить стосуються насамперед його, здаеться, вiн жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалi вiн вигадав про ракету – Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка вивiдуе настрiй? «Чи це вже в мене манiя переслiдування?»

Темно за вiкном, задушливо в кiмнатi. Хоч би Таня була тут. Таня, вона одна знае про нього все, зна, як страждае вiд цих нескiнченних пiдозр та ущемлiнь гордiсть його, гiднiсть його людська, i вона ж, Таня, як нiхто, вмiе полегшувати його тягар, подiляти його бiль в такi найтяжчi хвилини.

Мовби вiдчувши його настрiй, встав iз лiжка Степура, пiдiйшов у самiй майцi, в трусах до вiкна.

– Чого не лягаеш? – торкнувся рукою Богдана.

– Та так…

– Щось трапилось? Щось з Танею знов?

– Та нi…

Богдан не хотiв при Штепi признаватись Степурi у своiх душевних незлагодах та гризотах.

Вiн чув, як Штепа шкряботить бiля своеi тумбочки, вечеряе в темрявi хлiбом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на зубах.

– Завтра нашi хлопцi збираються йти вiдстрочки здавати, – заговорив Степура напiвголосно.

Але Штепа почув його:

– Чого iм тi вiдстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спiшать поперед батька в пекло.

– Ти можеш не спiшити, – сердито кинув йому Степура.

– І не буду. А ти хiба пiдеш?

Степура вiдповiв пiсля паузи:

– Я пiду.

– А ти, Богдане?

– Я теж.

– Ну, як хочете, – знов хруснула ковбаса. – Що ж до мене, то я собi так мiркую: раз у мене вiдстрочка, я потрiбнiший тут, а не там.

Навечерявшись, Штепа роздягнувся, лiг i швидко захропiв.

Степура та Колосовський ще довго стояли бiля вiкна. В кiлькох словах Богдан розповiв Степурi про те, що тiльки-но сталося в комендантськiй.

– Не журись, – сказав Степура. – Рано чи пiзно все стане на свое мiсце.

«Вiйна спише», – чув я сьогоднi на вулицi. А я думаю, що нiчого вона не спише. Навпаки, залiзом та кров'ю напише правду про кожного з нас.

Спокiйнi роздуми його нiби трохи остудили Богдана. Але навiть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентеженi, розбунтованi пережитим за день.

Короткi лiтнi ночi, а ця була незвично довгою, здавалось – нiколи не кiнчиться.

Глава 4

Сонце? Так, воно ще було.